Як чорт біднякови гроші позичав

Українська народна казка Гуцульщини

Був у однім селі чоловік та й жінка. Дуже бідні вони були. І пішов той чоловік у ліс дров набрати. Набрав дров, узяв на плечі та й несе. Тяжко несе. Поклав в’язку, аби відпочити. І підходить до него незнайомий чоловік. Та й каже.

— Я вижу, чоловіче, ти страшно бідуєш. Ти би мав собі пару волів та тягав дрова волами. Та й людям орав би весною. Літом збіжжя би возив людям, зимою сіно би возив людям з оплотів. Люди би тобі платили, ти би збагатів.

А чоловік каже:

— Я знаю, що це би було добре, але за що я воли куплю, як не маю грошей?

— Я тобі позичу на два роки. А в два роки я прийду до тебе до хати, і ти мені віддаш.

Чоловік каже:

— Най буде. Я вам віддам. Той незнайомий чоловік каже:

— Я йду до тебе до хати, аби я знав, де ти жиєш. Переділилися вони в’язкою дров та й пішли до хати. Входять у хату, каже чоловік жінці:

— Треба дати цему чоловікови їсти. Це такий добрий чоловік. Не знає нас, а хоче позичити нам гроші на пару волів. На розробок.

Зайойкалася жінка:

— Йой, чоловіче, та то воли такі дорогі. Де цей чоловік нам позичить стільки грошей?

А незнайомий чоловік каже:

— Позичу, жіночко, позичу. Та й борзо не буду правити, аж у два роки. А в два роки прийду до вас у хату. В цей самий день, що сьогодні, є свято Власія, то я прийду до вас в те свято вечером, у ту саму годину, що тепер.

Домашній чоловік з радости обцілував незнайомого. А той витягає триста банок, подає чоловікови в руку. Чоловік аж тремтить з радощів, бо зроду ще не мав у своїх руках триста банок. Каже той незнайомий чоловік:

— Підеш собі на ярмарок і купиш воли. Аби ти купив воли, не інше щось.

Вийшов незнайомий чоловік з хати та й пішов собі в свою дорогу. А цей чоловік дочекався днини ярмаркової, пішов у ярмарок. А там стоїть прив’язана до плоту пара волів. Того самого чоловіка незнайомого, що позичив йому гроші. Тягне той цего бідного за руку.

— Що ти ходиш, чоловіче, отуди та осюди? Чого не купуєш ці воли в мене?

— Та я, — каже, — шукаю трохи дешевших, а таких волів, як у вас, я не годен купити.

А то були такі воли, як змії. Він ще таких волів не видів. Багатий чоловік, що його воли, каже цему бідному:

— А ти скільки маєш грошей?

— Маю триста банок.

— 0, та я тобі продаю за двіста. А за тих сто банок купи своїм дітям хліба та й до хліба.

Бідний чоловік зрадів. Але не пізнає, що це той самий, що йому позичив гроші на воли.

Той подав чоловікови воли в руки і каже йому:

— Заробляй здоров собі гроші цими волами. Чоловік веде воли до хати, а люди питають його:

— Скільки ти дав за ці воли?

— Двіста банок.

— Ну, тобі дурниця трафилася.

Прийшов чоловік з волами до хати. Жінка вийшла з хати, як подивилася на ті воли, то за голову ймилася. Чоловік прив’язав воли до слупа ^*, бо не мав стайні.

Пішов він до ремісника, аби той зробив ярмо для волів. Та й оре він людям тими волами. Розбагатів чоловік. Пройшов уже рік. Вже майже й другий минає. Близиться вже час віддати гроші. Вже й прийшла та днина, свято Власія, і має прийти по довг незнайомий чоловік. Настав вечір. Чоловік зажурився.

Він пам’ятав, що коли гнав ці воли з ярмарку, то питалися в него по дорозі люди:»Відки в тебе гроші на ці воли?» А він сказав, що незнайомий чоловік змилосердився над ним та й позичив йому триста банок на розробок. «Гей, — сказав йому оден дідок, — це щось не те діло, щоби тобі незнайомий чоловік отак триста банок зичив, такому бідаці. Бо видко по тобі, який ти обірваний і нещасний. Як прийде та днина, що прийдеться тобі віддавати, то хто знає, що з цего може вийти». А цей бідний чоловік тоді сказав дідови: «Гей, та як буду мати гроші, та й йому віддам, та й що він мені зробить?» І той дідок пішов собі в свою дорогу.

А тепер та днина прийшла, чоловік зажурився. Входить увечер у хату дідок.

— Добрий вечір, — каже домашнім. Відповідають:

— Добрий вечір, дідусю. Дідок каже:

— Прийміть мене ночувати, бо я, — каже, — перепросив зо десять хат, і ніхто мене не хоче приймити на ніч.

Каже чоловік домашній дідови:

— Та й ми вас не приймемо.

— Та чого? — питає дідок.

— Бо сего вечора до нас має прийти великий гість.

— Та який гість? — запитав дідок.

— Такий гість, що він нам позичив триста банок на воли. На розробок. А ми маємо йому подати гроші.

— Гей, люди, — сказав дідок. — Та в цего вашого гостя таких грошей є, що вас би зважив грішми своїми. Він не схоче, щоб ви йому віддавали, але схоче над вами знущатися. Та най я ночую у вас. Най він надо мною знущається, а не над вами. Я його поборю.

Урадувався чоловік з жінкою.

— Ночуйте, дідусю, ночуйте.

Приймили дідуся, дали повечеряти файно, постелили дідусю на лавиці. Дідусь утальовується для спання на лавиці, а домашнім каже.

— Лізьте на піч собі вбоє і укривайтеся, щоб вам лиця не видко. А я буду його пускати в хату самий. Та й з ним гостуватися. Бо це такий гість, що не прийде по гроші, а по вашу душу.

Чоловік з жінкою аж заплакали. Їм уже не стало миле то, що вони збагатіли з тими волами. Дідусь захропів, а чоловік з жінкою трясуться, як на малярію. Прийшла пізня година, і надворі страшна буря почалася. Тре буря ліс, земля дрижить. Дідусь пробудився та й каже до домашніх:

— Ви спите?

— Ні, дідусю, ми не спимо, бо нам душа то в тіло, то з тіла.

— Ви чуєте, що надворі коїться?

— Чуємо, чуємо, дідусю.

— Ваш гість іде до вас. Аби ви слова не промовили до него. Я буду говорити.

Прийшов гість на подвір’я. Аж вікна целенькотять. Став перед вікном і кричить:

— Пускай у хату!

Дідок устає, отворяє йому двері. Увійшов гість у хату.

— Сідай, — каже дідок.

Дав йому дідок ковбок ^*. Той сів і собою підлогу проломив. Та й каже дідови:

— Як я тобі зичив гроші в лісі на воли, то ти був молодий, а за два роки ти став такий старий, що я не пізнав тебе.

— Та бо я зажурився дуже за ці два роки. Та й постарів дуже. Все думав, як маю з тобою рощитатися.

— Та я, — каже, — не хочу в тебе грошей. Я прийшов до тебе, аби ти мені ці гроші відробив.

Дідусь питає:

— А що я в тебе буду робити?

— Та я беру тебе з собою. А дідусь каже йому:

— Добре, добре, я згідний. Мені гроші пригодяться в хаті межи діти. Та поки ми будемо відходити, най я тебе ще вгостю.

Витягає дідусь із свеї торби смолу, кладе в горшок, розпалює в печі ватру, розтоплює смолу, сипле в миску. І подає ту смолу гостеви.

— Їж, — каже.

Той їсть смолу, їсть. Та й питає дідуся:

— Що це за їда така в тебе?

— А це, — каже, — в мене майовий мед.

— Та це, — каже, — мене так пече.

— То йди, — каже, — надвір. Там у мене є керниця. Напийся води. Нахилився гість пити воду, а дідусь його за ноги та й у керницю закламбушив. Та й заметав камінням. Повну керницю наметав. І поки він то робив, зробилося на небі прозоро.

Увійшов дідусь у хату.

— Уставайте, люди, злазьте з печі, бо вже надворі розвидається. Я вже вашого гостя відослав на той світ. Бо то був не гість, а диявол. Ви вже будете жити собі спокійно, без страху.

Врадувався чоловік з жінкою. Поклали на стіл для дідуся всякої їди, поклали дідуся за стіл. Жінка з одного боку сіла, чоловік з другого, а дідусь усередині. Веселяться з дідусем, цілують його і обіймають. Нараз подивився чоловік з жінкою одно на другого — дідуся нема, а на то місце, де він сидів, сонечко з вікна засвітило.

І по сьогоднішній день той чоловік з жінкою жиють, і їм враз щастить.