Як чорт старого парубка женив Українська народна казка Буковини
Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробити: тому фіру з сіном запалити, другому морду набити, третьому ще щось на збитки зробити, А найменшому чортови Іванкови наказав:
— Підеш у ліс. Там старий парубок з такого-то села рубає дрова. Як складе їх на фіру, то щоби ти йому ту фіру перевернув.
Пішов чорт Іванко в ліс. Дивиться — є слід саней. Ішов він, ішов по тому сліду, і стало йому зрозуміло, що старий парубок уже поїхав з дровами додому. Не захватив чорт парубка в лісі, а додому повертатися далеко, і вже захотілося чортови їсти. Коли дивиться — а на пенькови лежить кусок мамалиґи, що його старий парубок лишив. Взяв чорт ту мамалиґу, з’їв та й подався додому.
Зібралися всі чорти. Старший брат хвалиться: «Я зробив таке ...» Середющий каже: «Я зробив таке ...»
— А що ти зробив? — питає старий чорт свого найменшого сина.
— Нічого, тату, не зробив, бо я його не захватив у лісі. Лиш з’їв той кусок мамалиґи, що старий парубок забув на пневи.
— За той кусок мамалиґи будеш йому два роки служити, — сказав старий чорт.
І пішов чортик шукати старого парубка. Набрав людського вигляду, прийшов до него, заліз на браму та й каже:
— Добрий день, вуйку!
— Що ти, синку, хотів?
— Вуйку, я буду в вас служити.
— Ну, ходи, послужиш з місяць-два.
— Ні, я до вас на два роки.
— То скілко ж ти в мене возьмеш за два роки служби?
— Що на плечі возьму, вуйку.
«Що такий хлопець може на плечі взяти? — подумав старий парубок. — Най служить». Погодились,
— Як тебе звати?
— Іванко.
— То берись за хазяйство.
Старий парубок і так був багач на все село, а з Іванком ще багатший став. Послужив чортик півроку і каже хазяїнови:
— Вуйку, вам пора женитися.
— Буду женитися, Іванку, лиш най пройдуть жнива.
А поруч жив пан. У него було дуже багато десятин пшениці і не було кому її жати. Прийшов пан до багатого парубка за допомогою.
— Василю, в тебе багато знайомих людей. Може би, ти договорився, щоб мені хоть сто десятин пшениці вижали.
— Що я вам, пане, можу допомогти? — сказав старий парубок та й відмовив панови.
А Іванко це підслухав та й каже:
— Вуйку, йдіть договоряйтеся з паном за двісті десятин.
— Іванку, з ким же ми її вижнемо?
— Не журіться, вуйку, ідіть договоряйтеся. Я зроблю.
— А що за це з пана взяти? — питає Василь наймита.
— Кажіть панови, що візьмемо стілко, скілко на плечі удвох піднімем. Пішов Василь до пана.
— А скілко ти за це, Василю, схочеш? Василь каже:
— Скілко зі своїм наймитом на плечі возьму.
Пан подумав: «Скілко вони удвох можуть узяти?» Та й каже:
— Добре, приступайте до жнив.
Приходить Василь додому.
— Все, — каже, — Іванку, договорився я. Лиш думаю, як же це ми удвох зробимо.
А Іванко йому:
— Вуйку, не журіться. Нагодуєм худобу, все зробим дома, поклепаємо коси і підем оба косити.
Справили все, поклепали коси і подалися оба на панські лани. Почали косити. Відтягнули по покосу, а тут якраз пан їде. Подивився і нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цего нічого».
Зайшло сонце. Іванко й каже:
— Вуйку, лягайте спати.
— Що з цего буде? — питає Василь.
— Не журіться, лягайте спати.
Василь ляг спати, а чортик скликав усіх чортів, і до ранку вся пшениця була зжата, а на полі стояли дві стирті. Одна стирта менша, а друга — більша. Під більшою стиртою лежала шворка.
Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:
— Як же це так вийшло?
— А це, — каже Іванко, — не ваше діло.
Як глянув пан рано на свій лан, то й йому дивно стало.
— Кучере, запрягай коні! — крикнув він. — Поїдем розплачуватися з Василем, бо пшениця в стиртах.
Приїжджає.
— Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?
— Це моє діло, — каже Василь.
— Ну що ж, Василю, давай розрахуємося. Розрахунок такий, як ти казав?
— Такий, пане, такий.
— То беріть на плечі й несіть, що зможете.
Тут Іванко вискакує з-за стирти, хапає шворку за два кінці і ... стирта посунулась до Василевої хати.
— Не бери хоч цю другу, — просить наляканий пан.
Поки Василь прийшов додому, пшениця була вже змолочена і зерно вивіяне. Василь задумався: «Через два роки він потягне все моє хазяйство». Задумався, але не подав виду. А Іванко знов каже:
— Ну що ж, вуйку, вже пора женитися.
— Та кого ж я, Іванку, возьму?
— Вуйку, на цю неділю на другім селі буде весілля. Файно збирайтесь, і підем туди, Кличте на весіллі в танець дівчину, яка вам сподобається. Після кожного танцю підходьте до мене, і я вам скажу, брати чи не брати цю дівчину.
Так Василь і зробив. Гарно зібрався і пішов на то весілля. Дивиться — гарна дівчина. Кличе її Василь у танець. Потанцював з нею і підходить до наймита.
— Ну, як, Іванку, гарна дівчина?
— Гарна, вуйку, але не раджу вам її брати, бо в неї є три чортових ребра.
— Добре, — каже Василь, — покличем другу.
Заграла музика, закликав Василь другу дівчину. Дівчина дуже рада, бо Василь — парубок на все село. Після танцю знов підходить Василь до Іванка.
— Ну як, Іванку?
— Добра, вуйку. Є в неї одне чортове ребро, але ви не журіться, я його вирву.
Договорився Василь з тою дівчиною. Дуже скоро вони й поженились. І хазяюють собі втрьох. Хазяйство велике, роботи багато. Нажили Василь з жінкою маленьку дівчинку.
Коли це його жінки сестра виходить заміж. На таку-то неділю намічається весілля. Іванко й каже:
— Вуйку, щоби ви в суботу на весілля не йшли. Най ваша жінка йде, а ви прийдете аж у неділю на вечір.
Так Василь і договорився з жінкою.
— Хазяйство в нас, жінко, нема як обом іти з дому. Ти йди сьогодні, а я піду аж завтра на вечір.
Зібралася жінка, взяла дитину й пішла. А на завтра наймит перетворює свого хазяїна в молодого гарного хлопця.
— Ідіть, — каже, — на весілля. Там через дорогу живе старенька мати вашого тестя. Хата в неї маленька, під соломою. Зайдіть туди і скажіть: «Бабусю, покличте мені оту молодицю, вашу внучку».
Василь так і зробив. Сказав бабусі за внучку, а бабуся й каже:
— Хлопче, де ти бачив таке? Вона такого хазяїна має. Багач на все село. Де ж вона схоче з тобою балакати?
Василь виймає з кишені пару червонців.
— Нате, тілко зробіть це. Баба гроші в пазуху та й каже:
— Зараз вона буде тут.
Пішла баба на весілля і каже внучці з протягом:
— Марусю, який же тебе красавець кличе! А Маруся їй:
— Бабко, що ви? Хто для мене може бути кращий за Василя?
— Марусю, якби ти його побачила! Іди! Подивися, що за красавець. Зразу піти — то буде підозріння якесь. Тоді Маруся вщипнула свою дитину. Дитина почала плакати, кричати. А тато каже їй:
— Марусю, візьми дитину до бабки та забав її там. Най не кричить, бо тут гості.
Маруся за дитину та до бабки. Зайшла в хату з дитиною на руках, подивилася на красавця і зомліла. Він починає до неї говорити.
— ... Чи можемо ми так зробити, щоб ти Василя лишила і пішла зо мною?
— Я це можу зробити, але ж ти зрозумій, що в мене дитина. А він їй:
— Як я люблю тебе, то буду любити й твою дитину.
Вона слухає і не знає, що це її Василь. Погодилася іти з ним і каже:
— Коли ти за мною прийдеш?
— Через дві години я буду тут.
Вийшов красавець з хати, а Маруся почала радитися з бабкою.
— Що ж робити? — питає Маруся. А бабка каже:
— Заважає дитина. Але ти не журись. Зоставимо дитину в хаті. Ти йди на весілля, а я запалю хату. Дитина згорить, і все буде гаразд.
Погодилася Маруся з бабкою. Але коли вони виходили з хати, Іванко-чортик схопив непомітно дитину і поніс додому. Маруся пішла на весілля, а бабка замикає двері і зразу палить хату. За мить розгорівся пожар. Все весілля кинулось гасити, але нічого не могли зробити, бо хата була старенька й під соломою.
А Маруся кричить:
— Дитино моя! Мила моя! Що ж я тепер буду робити, що ж я буду своєму Василеви казати!
Дитину спалили, а красавець через дві години не прийшов. Тато каже:
— Не плач, Марусю, ми якось його уговоримо.
Татови вже не до весілля. Запрягає він коні, садить на віз свою дочку Марусю. Баба тоже хоче їхати. Син каже їй:
— Мамо, сидіть дома. З такого горя мені від Василя попаде, а вам попаде ще більше.
А баба напирається їхати.
— Я, — каже, — залізу в мішок, а ти мене зав’яжи. Як буде треба, розв’яжеш.
Їде тато з дочкою, а на возі — баба в мішку. Приїжджають додому, втворяють браму, і починає Маруся голосити:
— Що ж ми тепер, Василю, будемо робити! Пропала наша дитина, згоріла на пожарі.
А Василь питає:
— Як? Що?
Марія розказала все докладно, лиш за красавця не сказала. Тесть заспокоює зятя. Василь каже:
— Нічо, заходьте з Марусею до хати. Дивися, Марусю, то не наша дитина грається в колисці?
В хаті шум і крик.
— Як це так вийшло? — питає Маруся чоловіка.
Не встиг він Марусі все розказати, як у двері хтось голосно постукав. Відкриваються двері, заходить Іванко-чортик і каже:
— Вуйку, два роки закінчилися. Я вже забираюся від вас.
— Чекай, Іванку, розрахунку, — каже Василь.
— Вуйку, я ж вам казав, що служу за то, що на плечі возьму.
— То що ж ти хочеш узяти?
— А в мене вже є що брати! — крикнув Іванко.
Та до воза: вхопив мішок з бабою на плечі, поніс його і кинув з високого мосту в воду,
— Оце тобі, бабо! Більше дітей розводити не будеш.
Оця баба й була тим чортовим ребром, яке треба було вирвати Василевій жінці. А Василь і далі жив з жінкою по-хорошому.
Як чорт старого парубка женив Українська народна казка Буковини
ЯК ЧОРТ СТАРОГО ПАРУБКА ЖЕНИВ — Українська Народна Казка Буковини
Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробили: тому фіру з сіном запалили, того набили, тому ще щось на збитки вчинили. А найменшому синові Іванкові чорт наказав:
— Підеш у ліс. Там старий парубок з такого-то села рубає дрова. Як складе їх на фіру, то щоб ти йому ту фіру перевернув.
Пішов чорт Іванко в ліс. Дивиться, є слід санний. Але не розібрав Іванко, що слід не в ліс вів, а з лісу. Ішов він, ішов, і стало йому зрозуміло, що старий парубок уже поїхав з дровами додому. Не застав чорт парубка в лісі, а вертатися далеко, і хочеться чортові їсти. Коли дивиться, на пеньку лежить шматок мамалиґи. (То старий парубок лишив). З’їв чорт ту мамалиґу та й подався додому.
На вечір зібралися вдома всі чорти. Старший брат хвалиться:
— Я зробив те. Середущий і собі:
— А я зробив таке-то.
— А ти що зробив? — питає старий чорт свого найменшого сина.
— Нічого я, тату, не зробив, бо старого парубка у лісі не застав. Лиш з’їв той шматок мамалиґи, що він забув на пневі.
— За той шматок мамалиґи будеш йому два роки служити, — сказав старий чорт.
І пішов чортик шукати старого парубка. Прийшов до нього, перекинувся на хлопчика, заліз на браму та й каже:
— Добрий день, вуйку!
— Добрий день. Що ти, синку, хотів?
— Вуйку, я буду у вас служити.
— Ну, ходи, послужиш з місяць або два.
— Ні, я до вас на два роки.
— То скільки ж ти з мене візьмеш за два роки служби? — питає парубок.
— Що на плечі візьму, вуйку.
«Що ж такий хлопчик може на плечі взяти? — подумав парубок. — Най служить». Погодились.
— Як тебе звати? — спитав старий парубок.
— Іванко.
— Ну що ж, берись за хазяйство. Будем удвох робити. Старий парубок і так був багач на все село, а з Іванком ще багатший став. Прослужив чортик півроку і каже хазяїнові:
— Вуйку, вам пора женитися.
— Буду женитися, Іванку, най минуться жнива.
А недалеко жив пан. У нього був дуже великий лан пшениці, і не було кому її жати. Прийшов пан до багатого парубка за допомогою.
— Василю, у тебе багато знайомих. Може б, ти домовився, щоб мені хоч сто десятин вижали?
— Що я вам, пане, можу допомогти? — сказав старий парубок та й відмовив панові. А Іванко це підслухав та й каже:
— Вуйку, ідіть домовляйтеся за двісті десятин.
— Іванку, з ким же ми стільки вижнемо?
— Не журіться, вуйку, ідіть домовляйтеся. Я зроблю.
— А що за це взяти з пана? — питає Василь наймита.
— Скажіть панові, що візьмемо, скільки на плечі вдвох піднімемо, — каже Іванко.
Пішов Василь до пана.
— Пане, я беруся зжати двісті десятин пшениці.
— А скільки ти за це, Василю, схочеш? Василь каже:
— Скільки зі своїм наймитом на плечі візьму.
Пан подумав: «Скільки вони можуть удвох взяти?» Та й каже:
— Добре, приступайте до роботи. Приходить Василь додому.
— Все, — каже, — Іванку, договорився я. Лиш не знаю, як ми це удвох зробимо.
А Іванко йому:
— Вуйку, не журіться. Давайте нагодуємо худобу, все справимо дома, поклепайте коси та й підем оба косити.
Справили все, поклепали коси і подалися на панський лан. Почали косити. Відтягнули по покосові, а тут і пан їде. Подивився, нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цього нічого».
Зайшло сонце. Іванко й каже:
— Лягайте спати.
— Та й що з того, що я ляжу? — питає Василь.
— Не журіться, лягайте.
Ліг Василь спати. А чортик скликає всіх чортів, і до ранку виросли дві стирти. Одна стирта більша, а друга менша. Під більшою стиртою лежала шворка.
Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:
— Як це так вийшло?
— А це, — каже Іванко, — моє діло.
А як пан глянув рано на свій лан, то й йому дивно стало.
— Кучер, запрягай коні! — крикнув пан. — Поїдемо розплачуватися з Василем, бо пшениця уже в стиртах.
Приїжджає.
— Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?
— Це моє діло, — каже Василь.
— Ну, що ж, Василю, давай розрахуємось. Плата така, як ти казав?
— Така, пане, така.
— То беріть на плечі та й несіть, що зможете.
Тут Іванко вискакує з-за стирти, хапає шворку за два кінці і... стирта посунулася до Василевої хати.
— Не бери хоч цю другу, — просить наляканий пан.
Поки Василь прийшов до хати, пшениця була вже змолочена і зерно вивіяне. Василь задумався. «Через два роки він потягне все моє хазяйство». А Іванко каже:
— Ну, що ж, вуйку, пора вже вам женитися.
— Та кого ж я, Іванку, візьму?
— Вуйку, в неділю на другому селі буде весілля. Файно вбирайтесь і кличте на весіллі в танець дівчину, яка вам сподобається. Після кожного танцю підходьте до мене, і я вам скажу, брати, чи не брати ту дівчину.
Так Василь і зробив. Гарно вбрався і пішов на весілля. Дивиться, гарна дівчина. Кличе її Василь у танець. Потанцював з нею і підходить до наймита.
— Ну, як, Іванку, гарна дівчина?
— Гарна, вуйку, але не раджу вам її брати, бо в неї е три чортових ребра.
— Добре, — каже Василь, — покличу другу.
Заграла музика, закликав Василь другу дівчину. Дівчина дуже рада, бо Василь парубок на все село. Після танцю знов підходить Василь до Іванка.
— Ну, як, Іванку?
— Хороша, вуйку. Є в неї одне чортове ребро, але ви не журіться, я його вирву.
Договорився Василь із тою дівчиною. Дуже скоро вони поженились. І живуть собі утрьох. Хазяйство велике, роботи багато. Нажили Василь із жінкою маленьку дівчинку.
Коли це виходить заміж сестра його жінки. На таку-то неділю намічається весілля. Іванко й каже:
— Вуйку, щоб ви в суботу на весілля не йшли. Най ваша жінка йде, а ви прийдете аж у неділю на вечір.
Так Василь і домовився з жінкою.
— Хазяйство в нас, жінко, нема як обом іти з дому. Ти йди сьогодні, а я прийду аж завтра на вечір.
— Добре, най буде так.
Зібралася жінка і пішла з дитиною на весілля. А на завтра наймит перетворив свого хазяїна в молодого гарного хлопця.
— Ідіть, — каже, — на весілля. Там через дорогу живе старенька мати вашого тестя. Зайдіть до неї і скажіть: «Бабусю, покличте мені оту молодицю, вашу внучку».
Василь так і зробив. А бабуся каже:
— Хлопче, де ти бачив таке? Вона такого хазяїна має. Багач на все село. Де ж вона схоче з тобою балакати?
Василь виймає з кишені пару червінців,
— Нате, тільки зробіть це. Баба гроші в пазуху та й каже:
— Зараз буде.
Пішла баба на весілля та й каже з протягом;
— Марусю, який же тебе красень кличе. А Маруся їй:
— Бабко, що ви? Хто може бути кращий за Василя?
— Марусю, якби ти його побачила! Іди подивися, що за красень.
Зразу піти, то буде підозріння якесь. Тоді Маруся вщипнула свою дитину. Дитина почала плакати. А тато каже:
— Марусю, візьми дитину до бабки та забав її там. Най не кричить, бо тут гості.
Маруся за дитину та до бабки. Зайшла в хату з дитиною — на руках, подивилася на красеня і зомліла. Він починає до неї говорити:
— Чи могли б ми так зробити, щоб ти Василя лишила і пішла зо мною?
— Я це можу зробити, але ти зрозумій, що в мене дитина.
А він їй каже:
— Як я люблю тебе, то буду любити й твою дитину. Погодилася вона йти з красенем. І питає його:
— Коли ти за мною прийдеш?
— Через дві години буду тут.
Виходить красень із хати. Маруся з бабою почали радитися:
— Що ж робити? — питає Маруся. А баба каже:
— Заважає дитина. Але ти не журися. Зоставимо дитину в хаті. Ти іди на весілля, а я запалю хату. Дитина згорить, і все буде добре.
І погодилася Маруся з бабою. Але, коли виходили з хати, Іванко-чортик схопив непомітно дитину і поніс додому.
Маруся пішла на весілля, баба замикає двері і зразу підпалює хату. Розгорілася пожежа. Все весілля кинулося гасити. Але нічого не могли зробити, бо хата була старенька і під соломою.
А Маруся кричить:
— Дитино моя, рідна моя, що я тепер буду робити, що ж я буду своєму Василеві казати!
Тато каже:
— Не плач, Марусю, якось умовимо Василя.
Татові вже не до весілля. Запрягає він коні, садить на віз Марусю. А баба теж хоче їхати. Син каже їй:
— Мамо, сидіть дома. З такого горя мені від Василя попаде, а вам попаде ще більше.
А баба напирається їхати.
— Я, — каже, — залізу в мішок, а ти мене зав’яжи. Як буде мене треба, розв’яжеш.
Їде тато з дочкою, а ззаду в возі баба в мішку. Приїжджають до дому, відчиняють браму. І починає Маруся голосити:
— Що ж ми тепер, Василю, будемо робити! Пропала наша дитина, згоріла на пожежі.
А Василь питає:
— Як? Що?
Марія все розказала. Умовляє тесть зятя. А Василь каже:
— Нічо’, ідіть з Марусею до хати. Дивися, Марусю, то не наша дитина грається в колисці?
У хаті шум і гармидер.
— Як це так вийшло? — питає Маруся чоловіка.
Не встиг він відповісти Марусі, як хтось голосно постукав у двері. Заходить Іванко-чортик і каже:
— Вуйку, два роки закінчились. Я вже забираюся від вас.
— Чекай, Іванку, буду платити тобі.
— Вуйку, я ж вам казав, що служу за те, що на плечі візьму.
— Що ж ти хочеш узяти? — спитав Василь і подумав: «Він же все моє хазяйство може на плечі взяти».
— А в мене вже є що брати! — крикнув Іванко. Та до воза, вхопив мішок із бабою на плечі, поніс його до річки і кинув з високого мосту у воду.
— Оце тобі, бабо! Більше не будеш дітей розлучати! Оця баба й була тим чортовим ребром, яке треба було вирвати Василевій жінці. А Василь із жінкою жили собі далі.