Як швець за доктора був
Українська народна казка Гуцульщини

Жив собі один бідний швець. Заробляв мало, так, що йому не вистарчало грошей на сім’ю. А недалеко жив доктор. До доктора приходили люди, приносили то сир, то масло, то гроші. І доктор прекрасно жив. Задивився швець на життя того доктора і говорить до свої жінки: — Я хочу стати дохторем.

Але як йому бути доктором, коли він не вміє ні читати, ні писати? Попросив він свого сусіда, сусід виписав йому шільд ^* : «ДОХТОР ЗНАЛІЗАЛЬНИЙ І ВИЛІЧАЛЬНИЙ». Сусід такі слова підібрав, щоб виглядало по-вченому. Проходить народ, читає той напис і по одному звертаються до «дохтора». Чутка про «дохтора зналізального і вилічального» дійшла аж до царя. Одного разу у царя пропав кінь, і відшукати його цар не зміг. Тоді цар пише листа до «дохтора зналізального і вилічального», запечатує його і посилає до «дохтора» своїми слугами.

Слуги прийшли до «дохтора» і подають йому того листа. «Дохтор» узяв того листа в руки та й не відкриває, бо йому встидно, що він не може прочитати. І що він буде слугам говорити? Він дивиться то на царських слуг, то на листа, то знов на царських слуг, то знов на листа.

— Ой, — каже, — пташки, ви читали цего листа.

А слуги переглянулись, та й каже один до «дохтора»:

— Пане дохтор, ми вас будемо просити, щоб ви не сказали цареви, що ми відкрили листа та й читали, бо цар нас покарає.

А «дохтор» зрадувався, що так йому легко справа пішла, та й говорить до слугів царських:

— Я цареви не скажу і читати не буду. Ви мені розкажіть, що ви там прочитали.

Каже слуга до «дохтора»:

— Пане дохтор, у царя пропав кінь. То цар у листі написав, аби ви відгадали, де його кінь. То дістанете велику нагороду. А якщо не скажете, де кінь, то може покарати вас карою смерти.

«Дохтор» зажурився. Витяг кавалок паперу, взяв олівець і виписав рецепт у аптеку. Взяли слуги той рецепт, пішли в аптеку і подали його аптекарю. Читає аптекар той «рецепт» і нічого там не розбере. Там якісь палички та кавульки. Подає другому аптекарю, той теж каже:

— Нічого не розберу. Питає аптекар:

— А хто вам виписував цей рецепт?

— Дохтор зналізальний та й вилічальний.

Аптекарям устидно стало, що не можуть докторського рецепту прочитати, і стали вони радитися, яких ліків на той рецепт дати. Каже один аптекар:

— Налий йому за два ґрейцари ^* фляшку олію рицинового. То їм нічого не поможе та й не пошкодить.

Взяли царські слуги той олій, вийшли з аптеки і радяться: «Що з цими ліками робити?» Один каже:

— Раз ліки, то треба їх пити.

І випили вони ту фляшку олію. Як той олій прошпарив їх, побігли вони по місту і шукають туалету, шукають місця, де б заховатися від людських очей — ніде нічого такого нема. На одній вулиці побачили вони розвалений дім. Забігли вони в той розвалений дім, глип, а там царський кінь стоїть прив’язаний.

Злодії не мали змоги вивести його з міста і заховали в тому розваленому домі. Взяли слуги того коня і повели до царя.

— Царю, — кажуть слуги, — дохтор зналізальний та вилічальний виписав нам ліки. Як ми ті ліки випили, то нас гонило по місті і загнало аж до вашого коня.

Цар урадувався, що має такого дохтора, і приказав відвезти йому велику нагороду і виписати золотим буквами шільд: «ДОХТОР ЗНАЛІЗАЛЬНИЙ І ВИЛІЧАЛЬНИЙ».

За якийсь час пропав у царя шлюбний перстень. Цар звернувся до «дохтора зналізального і вилічального» з листом і запросив його до себе. Слуги прийшли до «дохтора» й говорять:

— Пане дохторе, вас викликає цар.

— А не знаєте, чого? — питає «дохтор».

— Не знаємо.

«Дохтор» збирається і їде до царя. Приїхав, цар його вгостив і говорить:

— Пане дохторе, ви мені відшукали коня, і я вам вдячний. Тепер у мене пропав царський шлюбний перстень. Ви мені його відшукайте.

Думає «дохтор», як з положення вийти, і сказав цареви:

— Ви мені дайте окрему кімнату на дев’ять днів. Кожний день має мені приносити їсти все інший слуга.

Цар дав йому кімнату, дав свічок. «Дохтор» відкрив свою чародійну книжку з чорними луб’яними обкладинками. Хоч нічого не розбирає в тій книзі, але вдає, що читає.

А на другий день рано приносить слуга їсти.

— Добрий день, — сказав слуга.

«Дохтор» не обзивається, тілько подивився в книжку, опісля глянув на слугу царського і напівголосно промовив:

— Вже один пташок є. Положи, — каже, — там обід і йди собі. «Дохтор» не їв, бо їсти не міг, журився, що з цего вийде.

А слуга вийшов з кімнати та й говорить до іншого слуги:

— Недобре. Ти знаєш, він угадав. Сказав, що вже один є.

— Нічого, — каже, — завтра почуємо, що він буде далі говорити.

Коли на другий день поніс «дохтору» їсти другий слуга, коли ввійшов у кімнату і сказав «добрий день», «дохтор» знов не відповідав. Надовго задивився в свою книжку, опісля глянув на слугу і промовив сам до себе:

— А, вже другий пташок з’явився. Положи, — каже, — там обід та йди.

Вийшов слуга з кімнати, зійшовся з колєґами і говорить:

— І на мене сказав. Цей дохтор все вичитує і все знає. Якщо скаже цареви, то цар нас дуже покарає.

Слуги стали радитися:

— Завтра піде третій. Якщо дохтор пізнає й третього, то треба просити дохтора, щоби нас не видав.

На, третій день поніс третій слуга їсти. Увійшов у кімнату, сказав «добрий день», та «дохтор» не обізвався. Довго перекидав картками в книжці, все позирав то в книжку, то на слугу, а наостанку потиху сказав:

— Вже й третій пташок з’явився.

Учув слуга ці слова, побачив, що дохтор його упізнав, і став просити дохтора, щоби їх не видав. А «дохтор» як учув, що слуга признався до вини, зрадів і говорить:

— Все зробимо так, щоби було добре, але ти мені розкажи все, як то воно було. Як ви взяли, де сховали.

— Так, — каже слуга, — нас чотири той перстень украли, і він є захований. Але як його віддати цареви, щоб не зазнати біди?

— Договоримся, — каже «дохтор». — У царя є багато птахів? Курей, гусей?

— Є.

— Але треба, щоб була птаха, відрізнена від усіх. Аби її можна було зразу пізнати.

— Є й така птаха. Один царський гусак такий є. Він відрізняється від усіх гусей. І того царського гусака цар нізащо не дав би знищити.

— Добре, — каже «дохтор», — причекаємо до дев’ятої днини. Дев’ятої днини о дев’ятій годині ранку дасте перстень з хлібом з’їсти тому царському гусакови.

«Дохтор» прогуляв дев’ять днів. Уже їв і пив, і добре йому було. Дев’ятої днини дали слуги з’їсти царському гусакови перстень з хлібом. І виходить «дохтор» зі своєю чарівною книгою шукати того персня. Ідуть з ним цар, цариця та інші особи. Обійшли довкола палацу, пройшли по подвір’ю, зупинився «дохтор» перед тим царським гусаком і говорить:

— От, царю, де перстень. Він у цему гусакови.

— Як? — сказав цар. — Перстеня вже немає коло двох місяців. Як він міг вдержатися в гусаку?

— Я вичислив, — каже «дохтор», — і відповідаю, що перстень знаходиться в цему гусакови.

Цар здивувався і сказав:

— На моїх очах зарубати гусака. Якщо не знайдете там перстень, то піде голова за голову.

Зарубали гусака, розібрали, і дійсно там знайшовся перстень. Цар приказав наложити повну фіру добра й грошей і відвезти «дохторови зналізальному та вилічальному». І на честь «дохтора» цар зробив великий бай, скликав усіх головних докторів з цілої держави, а деяких і з-за границі, щоби представити перед докторами «дохтора зналізального і вилічального» і познайомити їх з паном дохтором. Гості посходилися, і всі дивуються, бо ніхто з них ніколи з «дохтором зналізальним та вилічальним» не зустрічався ні в школах, ні на роботі. І врадили доктори зробити таке. Злапали свершка ^*, положили на таріль і другим тарілем зверху прикрили. Та зайшли за стіл і спитали «дохтора»:

— Відгадайте, дохторе, що знаходиться в цему тарелі.

А цего «дохтора» змалку прозивали «Свершок». Подумав він, що не може цего відгадати, злапався за голову та й сказав:

— От, Свершку, аж тепер ти попав у руки! І всі доктори закричали:

— Браво, дохтор зналізальний і вилічальний! Дійсно свершок! Відкрили таріль, і радісний свершок утік. А Свершок-«дохтор» урадувався, що й тут йому вдалося вискочити.

Повернувшись додому, спалив «дохтор» свою стару хатчину і сказав, що чарівна книга згоріла і дохтором він уже не може бути.