Яка кому доля
Українська народна казка Гуцульщини
Була собі удовиця, старша жіночка. У неї була донька, дуже робітна дівчина. Вона пішла на поле жати. І так жала, що піт її обливав. А вже вона дійшла тих років, що треба одружитися. І каже вона:
— Боже, Боже! Аби мені бог дав долю добру, аби я не мучилася сама.
Дивиться вона, йде чоловік. Та й каже той чоловік:
— Що ти, дівчино, просиш? А вона каже:
— Прошу, аби мені бог дав долю добру, аби я мала з ким робити. Той нічого не сказав, пішов далі. Іде він, дивиться, лежить чоловік під яблунею, чекає, аби яблучко впало йому в рот.
— Юначе, що ти, — каже, — тут робиш?
— Що роблю? Чекаю, би мені яблуко впало в рот.
Він знов нічого не сказав і пішов далі. Іде, дивиться, косить хлопець. Так косить, що аж піт обливає його. Чоловік підійшов і питає:
— Що ти, юначе, просиш? А той каже:
— Боже...
— Я, — каже, — не бог, я пророк. Юнак каже:
— Я тяжко роблю, піт мене обливає. Хочу, аби я мав добру дружину, аби помогла мені.
Він знову нічого не сказав і пішов далі. Іде, дивиться, грається дівчина. Грається іграшками, м’ячик копає. Він каже:
— Дівчино, що ти робиш?
— Що роблю? Граюся.
— Треба, — каже, — йти щось робити.
— А я нічого робити не вмію. Виходить її мама, і каже:
— Нічого не вміє. Вже велика, треба одружитися, а вона нічого не вміє робити. А я вже стара. Мені вже скоро на той світ іти. Не знаю, що буде з нею.
— Знаєте, — каже, — пусте іде заміж за потрібне, а потрібне бере пусте. Мусить якось і пусте жити.
Пішов він далі. Підходить до тої роботящої дівчини. А вона далі піт утирає і каже:
— Боже, Боже, доки я буду сама робити? А він каже:
— Ти просиш у бога. Я не бог, я пророк, і я скажу тобі: твоя доля генди під яблунею лежить, чекає, би яблуко впало у рот.
І сказала дівчина:
— Най діється Божа воля. Що бог дасть, то буде. І йде він до того роботящого хлопця. І каже:
— Що ти, юначе, скажеш?
— Та доки я буду сам робити? Треба мені одружитися, би мені жінка допомагала. Я сам, родичі мої померли, нікого нема в мене, все сам роблю.
Каже йому пророк:
— Там є дівчина, що грається. То твоя доля, бо знай, що мусить пусте з добрим жити.
А хлопець сказав:
— Най діється Божа воля. Що бог дасть, то буде.
— Я, — каже, — пророкую, і так воно зробиться. Будеш видіти, що все правильно зробиться.
І так вийшло. Потрібна * дівчина вийшла за того, що лежав під яблунею. Мама її померла, і вона віддалася за того пустого. І каже вона йому:
— Чоловіче, треба щось робити. Я не годна сама все робити.
— Я нічого не вмію.
— Ану це пробуй, це пробуй.
Він щось зачав робити, йому одне виходить, друге не виходить. Він таки не хоче робити. І дуже погано їм обом було, дуже в бідности жили.
Так і з тим потрібним хлопцем було. Одружився, як сказав пророк, з дівчиною, що гралася. І вона тоже не хотіла нічого робити, її родичі вмерли, його мама вмерла, лишилися вони сами. Дуже бідно жили, так само, як і той пустий чоловік з потрібною жінкою.
А жили вони по-сусідському, в одному селі. Прийшлося, умирає чоловік тої дівчини, що робітна була. Поховала вона його, дуже бідно поховала. І вмирає жінка того робітного чоловіка. А то вже старість підходила, вже поверх * п’ятдесят років їм було. Та й каже він:
— Не мав я щастя, щоби запомігся, мушу жінку в бідности ховати.
Поховав та й далі ті робітні сами. Вона сама жне в полі, а той чоловік самий косить. Але здибаються вони одного разу одне з одним, і каже він:
— Що нам бог таку долю дав? А вона каже:
— Та що напророкував пророк, те сталося. Казав пророк, що мусить пусте жити з добрим.
Але йде знов той пророк і знову здибається з ними. Та й каже їм:
— Не гризіться, не журіться, ви на старість розбагатієте. Каже жінка:
— Та як розбагатіємо, як мені вже поверх п’ятдесят років? Як я можу розбагатіти?
— Така буде ваша доля, будете мати доброго, потрібного чоловіка.
І здибалася вона з тим робітним чоловіком, і договорилися вони, і пібралися. Пібралися, побудували файні будинки, розжилися так, що люди дуже завидували їм. Завидували, бо вони перший раз жили бідно, а другий раз одружилися і дуже гарно, у багатстві жили.
І сіли вони на стілець, і вже сій байці конець.