Звідки взялася панщина
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Зібралися якось пани та й говорять між собою:

— А зробімо, панове, панщину!

— Добре, — кажуть, — давай зробимо!

От кожен пан і скликав з кожного села по дванадцять чоловіків: з того села дванадцять, з другого — дванадцять. Чи в хаті, чи надворі в пана поставили столи, наварили всякої всячини, поставили їсти й пити, усього...

Просить пан:

— Сідайте, люди добрі, пийте, їжте, бенкетуйте!

Наїлися люди, напилися, музика грала — нагулялися. Дякують панові:

— Спасибі вам, пане вельможний, що так припросили нас досхочу! Спасибі!

— Ой, люди добрі, хазяї чесні. Небагато з вас хочу! Тяжко мені з великим господарством. Я й наймаю людей, і гроші плачу, та все нема ладу. Не встигаю хліб зібрати — осипається. Якби діти ваші допомогли мені, подарували один день на тиждень.

— А Боже наш милостивий! Пане наш ласкавий! Щоб діти наші та не послухали пана один день на тиждень: чи то велика справа?

Може, через півроку, а може, й скоріше, знову пани скликають по дванадцять чоловік з села, знову закладають бенкет. Господи, чого там тільки не було! Всього-всього було поставлено — і їсти, і пити... Веселяться люди. І знову просять їх пани, щоб подарували ще один день на тиждень!

— Добре. Хай ще один день!

За третім разом ще один день дарують. Так вони бенкетували, аж поки людям не лишилося жодного вільного дня. От як видурили пани від людей вірність, пишуть велику бумагу до цариці Катерини.

— Так і так, — кажуть, — люди добро охоче згодилися робити на нас шість

днів на тиждень.

Цариця глянула на того листа, бачить, що люди добро охоче згодилися, та й приклала свою руку. Так і минулася воля.