Золото Заячої Гірки
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Розказують, шо був колись собі такий пан у наших краях. І він дуже любив їздить по селах. А їхав він всегда бричкою і возив за собою всяке добро. Ну, там гроші, у сундуках якісь ще матерії, сукно там і ше шось друге, ніхто не зна й шо.

Ну, так вони собі їхали одного разу через балку Заяча Горка на Христофорову чи назад, у Гейковку. А тоді мостів не було через рівчак у балкі. Та ото йшли саме дощі, і грязюка стояла велика. Та пан не хотів у об’їзд їхати, та звернули вони коней туди, прямо через ручай. Та бричка загрузла колесами у тій грязюкі. Став пан коней витягувать — не може, тоді повипрягали вони коней та й пішли собі, а віз із добром там потонув.

Через врем’я шукали там його пан з слугою, і другі люди — все не могли найти. То розказують, шо золото те тепер блищить у воді, і комиші од нього такі золоті ростуть. А хто захоче достать, то не зможе, бо той пан, кажуть, був дуже жадний, і добро у людей посліднє забирав, ото йому за це земля одплатила. А люди, які шукають, не найдуть, бо вони тоже жадніють, а не од чогось другого шукають.