Легенда Бабиного яру
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давним-давно, коли ще Росава текла старим руслом і на ній стояли великі водяні млини, у селі Гамарня жив бідний парубок. І треба ж було такому статись, що серед усіх сільських дівчат він закохався у дочку багатого мірошника. Дівчина теж покохала бідного парубка. Але батько і слухати не хотів, щоб якийсь наймит та став йому, поважному господарю, за зятя.

А тим часом кохання не питало про багатство, а просто розцвітало пишним цвітом. Парубок і дівчина вирішили втекти на Херсонщину в Таврійські степи і там жити разом. Та коли вони домовлялись про втечу, то їхню розмову підслухав батько дівчини. Звечора він звелів одному з наймитів

убити бідного парубка, а тіло вкинути у бистрінь Росави.

Нічого не підозрюючи про підступність батька, дівчина вночі прийшла на домовлене місце до Бабицького яру.

Та дарма вона виглядала свого коханого, він так і не прийшов. З першими промінцями вранішнього сонця дівчина заплакала, а далі вилізла на високу вербу і повісилась.

На тому місці, де поховали дівчину, виріс розкішний кущ калини. А вночі до могили приходить душа дівчини і на весь яр плаче:

— Казав прийде, та й нема! Казав прийде, та й нема...