Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські легенди

Любка
Легенда Полтавщини

Було це давно. Ще за козацьких часів. Жив на південній околиці Котельви заможний козак Ковтун. Немало років провів він у військових походах, звідти привозив додому різне багатство. Привіз він собі жінку з далекого краю. Тільки не поталанило йому в сімейному житті. Молодою померла дружина, залишивши маленьку дочку Любу.

Виросла Люба дуже вродливою дівчиною. Багато парубків задивлялися на неї, та покохала Василя, батькового наймита. Стрункий і високий, з чубом, мов воронове крило, та веселими карими очима. М’язи його рук були наче налиті залізом. А Люба, випещена батьком, який не чаяв душі в єдиній доньці, русява, з великими синіми очима, була ніжна, мов тоненькі віти берізки.

Хоч рідко зустрічались закохані, але все сильніше й сильніше розгоралась їхня любов і самі вони розквітали від кохання. Старий Ковтун хотів мати для дочки достойного жениха, та й не помітив, якого гарного хлопця покохала Люба.

Посунули в хату женихи. Одні за дівчину життя не пошкодували б, інших багатство принаджувало. Змарніла Люба, не в силах стало опиратися батьковій волі. А Василь працював як віл, щоб заробити бодай на гарне вбрання. Тільки з того нічого не виходило.

Вишила Любка крадькома милому сорочку, і в тій сорочці пішов Василь до Ковтуна на поклон. Упала на коліна рядом з Василем і Люба перед грізним своїм батьком. А старий Ковтун і справді мав крутий норов, гаряча кров кипіла в його жилах, жалості не знало серце.

Природа наче створила їх одного для одного, невгасима любов світилася в очах. Підняти б тут старому козаку молодих з долівки, пригорнути б їх до батьківських грудей...

Та де там. Скипів Ковтун, затупотів ногами, розірвав на собі ніжно-білу сорочку. Нічого не бачив він перед собою: ні дітей, ні їхнього кохання. Лиш бачив наймита-голодранця, що посягнув на його багатство, на красуню-дочку.

— Геть з очей моїх, з землі моєї, з села, з світу геть! — репетував він.

Перелякані вибігли з хати молодята.

— Що ж тепер буде? Добра нам уже не чекати.

— Тікаймо, Любо! Все одно не життя нам в розлуці. Втечемо — будемо разом навіки.

Недовго думали вони. За кілька хвилин баский кінь уже летів полтавським шляхом, несучи втікачів. Але ж як не таїлися вони, вибираючись з села на шлях, побачила їх якась продажна душа і донесла панові. Зовсім збожеволів Ковтун. Підняв усіх своїх прислужників і кинувся навздогін. Перший раз тікали Василь з Любою, та не перший раз ловив людей козак Ковтун. Всього кілька верст пробіг кінь з втікачами і став, оточений з усіх сторін, на березі озера Моргуна.

Ось і батько прилетів на змиленому коні. Білий від гніву, розхристаний і страшний.

— Чого дивитесь, — заволав він на слуг, — хапайте його, бийте нагаями до смерті!

Стягли Василя з коня і засвистіли нагаї. Швидко почервоніла від крові вишивана сорочка. Кинулась Люба до милого та й упала на землю, відштовхнута безжалісними руками. В нестямі звелась вона на ноги, підняла руки до неба і свист нагаїв перекрило її розпачливе:

— Будьте ви прокляті, вбивці, і ти, батьку, разом з ними!

Білою чайкою метнулась Люба берегом озера, і там, де під крутим обривом, холодним, темним блиском чорніла безодня, промайнула вона і зникла... Тільки круги побігли по воді.

Застиг нагай у батькових руках, перехопило його подих, тяжко побіг він до озера, хапаючи повітря розкритим ротом. Дехто почав пірнати у воду. Метушня і шум не допомагали справі. Любу ніде не знаходили. Кинутий усіма, Василь через силу підвівся з землі, витер відірваним рукавом обличчя і теж пішов до води. Нестямно боліло тіло, та раптом він зрозумів, що трапилось.

Невимовна туга стисла його серце, і цей біль був сильніший, ніж біль кривавих ран.

— Я знайду її! — гукнув Василь і за мить зник під водою.

— Озолочу, озолочу! — кричав услід Ковтун, благально простягаючи руки.

Двічі виринав Василь і, хапнувши повітря, знову провалювався під воду. За третім разом поруч з його головою з’явилась з води русява Любчина голівка. Ось Василь ніби виростав із води. Смикнулись панські посіпаки на допомогу, та він притис її до грудей і так повів очима, що порачкували непрохані помічники.

Ще крок і Люба виринула вся, як казкова царівна на руках свого богатиря. Тільки очі царівни були закриті, побіліли щоки і по довгій косі стікали холодні джерельні струмочки. Обережно опустив Василь на траву дорогоцінну ношу, рвонув комір сорочки, припав вухом до дівочих грудей — завмер, та було все тихо — ні хрипу, ні шуму. Із стогоном повалився біля дочки батько, цілував, пригортав до себе, благав, погрожував і бився в пропасниці.

Нічого не допомогло, даремно гукав її Василь, бив по щоках, цілував міцно стулені вуста. Не здригнулись вії, не озвалась. Схопився він на ноги, рвучко підняв Любу на руки, вирвавши з батькових обіймів, і тихо попростував до озера. Ніхто не став йому на дорозі. Зупинився біля кручі, обернувся, обвів поглядом берег, верби, степ із смугою лісу. Поволі підняв Любину голівку і промовив:

— Подивись в останній раз на цей проклятий світ, більше ми його ніколи не побачимо!

Сонце закрилось величезною хмарою, не в силах дивитися на землю. Воно не бачило, як здригнулась вода, хлюпнулась, і наче закрилися двері. А коли воно визирнуло, все було вже скінчено.

З острахом пірнали прислужники за тілами, та так і не знайшли. З тих пір наче помішався Ковтун, все пропадав біля озера. Невдовзі побудував дві хатинки — в одній жив сам, а на другу шукав охочого. Та не хотіли селитися там люди, не бажали мати сусідом старого Ковтуна. Так і жив він один, як вовк у степу. Тільки-но сходило сонце, поспішав до озера і все щось видивлявся у воді.

Так і знайшли його люди холодного, осіннього ранку. Лежав головою до води, тримаючись за серце. Багато років пустували Ковтунові хати, хіба що наймити ночувати там влітку. А хуторець цей стали називати Любкою.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

9. Любка. Записано в с. Котельва Котелевського району від Костюка Василя Кириловича (1943) 2009 року.