Марфина гора
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

На отій горі, що коло Дацюків, жила у землянці, яку викопала сама, для когось навіть страшна баба Марфа. Ходила вона по селі з торбою на плечах, з сучковатою палицею у руці, у великій хустці, з-під якої вибились сиві коси, і просила милостині.

Їй не відмовляли, бо хто знав про її життя, той співчував старій. Так і жила Марфа у землянці з козами і собакою. А могла б жити, як всі. Мала особливу вроду і голос гарний, та не мала щастя. Згубила її та любов. Серце своє віддала Іванові, а він любив сміючись, і кинув сміючись.

Була Марфа в розпачі, плаче серце, болить душа. І як його далі жити? Забути? Простити? Помститися?

Вхопила вона вогненного квача і підпалила хату зрадника. Горить хата. Крик. Лемент. Обгорілий Іван. А вона сидить, обхопила ноги руками, схилила голову з розтріпаною косою і мовчить. Тільки очі якісь дивні, не її, не Марфині — скляні, бездумні.

Такими й осталися до кінця віку.