Миколина криниця
Легенда Поділля

Чи доводилося вам в спекотний день втамовувати спрагу джерельною водою? Згинаєтеся над криничкою, одною рукою впираєтеся на кущ трави, а другою намагаєтеся напитися. П’єш, п’єш… Вода виливається тече тобі за пазуху. Тоді ви припадаєте устами до водного плеса, ставши на коліна і п’єте.

Напившись, набираєте з собою. Але через декілька хвилин вода нагрівається і втрачає свою магічну силу.

Неподалік від польової дороги, що роз’єднує два мальовничих села, Кучівку і Прохорівку, б’є джерело. Якби воно вміло говорити, то повідало б, що хто тільки не зволожував уст і не втамовував спраги, не вмивав обличчя його цілющою водою.

Великий камінь, з-під якого б’є джерело, пам’ятає дотик козаків, пісні дівчат-кріпачок, плач дітей-сиріт, сміх пана, іржання колгоспних коней, гул тракторів. А ще камінь повідав би, що давним-давно при в’їзд в село Прохорівка стояла стара кузня. Гарний парубок на ім’я Микола з раннього ранку до пізньої ночі підковував коней подорожнім.

Ніхто не здогадувався про те, що юнак кохав молоду пані. Молодий коваль знав, що ніколи йому не бути в парі з ніколи, бо вона була одружена.

Коли приходив Микола на подвір’я до пана, щоб підкувати в конюшні коней, ніколи й очей не піднімав: боявся зустрітися поглядом з його дружиною.

Пізньої осені, повертаючись додому, Микола сів відпочити на великий камінь. З його очей капали сльози смутку. І на тому місці ранньою весною камінь посунувся і прокинулося джерело. Вода в ньому була чиста і дуже холодна. З тих пір і називають ту польову криничку Миколина.