Пам’ятна зустріч
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись давно наша Михайлівка називалася Пруси. У часи, які тепер стали історією, народжувалися легенди казки й перекази. От одна з них.

Йшов одного дня через Пруси чоловік. Звичайний собі, схожий трохи на чумака, але без волів, на мандрівника, але без торбини. Білий полотняний костюм на ньому, солом’яний бриль від сонця — от і всі його речі. Босими ногами твердо ступав він по дорозі і з цікавістю розглядався навколо.

В цей час Іван Острик, дід років під сто, сидів на призьбі під хатою і ремонтував діжу. Йому було нудно, ще й дуга не згиналась, а постійно втікала з рук, немов жива. Тож, щоб відволіктися, Іван, побачивши незнайому людину, спитав:

— Чого шукаєш, чоловіче?

Чоловік, знявши бриля, відповів:

— Мої вітання вам! Якщо ваша ласка, скажіть мені, а де тут дорога до Мотрониного монастиря?

Дідові Іванові сподобався чоловік і він лагідно мовив:

— Ти собі, синку, цією дорогою йди, прямо до Шпилів вийдеш. Це ми так ставок звемо, бо навколо нього піски стінами стоять і небо підпирають, немов шпилі гір. Це рай для ластівок! Вони щороку там гніздяться, наробили нірок, ніби решето, а не піщані гори... Вода там чиста, прохолодна, затінок поблизу. Там дорога до монастиря.

Не скоро незнайомець пішов. Розговорилися з дідом про життя, про новини, аж поки баба Мотря з хати не вийшла й не гримнула на діда, мовляв, що ти до людини причепився, своїми теревенями її спиняєш, краще б сам діло робив, а то діжу за цілий день не полагодив.

Дід не дуже хотів закінчувати розмову. Дуже йому незнайомець сподобався. Речі розумні говорив і, головне, правильні, коли треба, то замовкне й послухає. Давно Іванові такий співрозмовник не траплявся, бо йому вже набридло з Мотрею про сусідку Устину говорити. А тут і про те, й про се, а разом про усе. Але, видно, що й чоловік в дорозі притомився, тож Іван попрощався і хотів був уже йти до хати, та нагадав, що не знає, як-то звуть перехожого.

— Гей, чоловіче добрий! Як тебе згадувати?

Перехожий оглянувся, і дід хоч і старий був, але добре роздивився очі, лагідні, тільки доброту вони випромінювали, видно, душа в нього щира.

— Тарас... Шевченко...

Подорожній, знявши бриля, вклонився дідові, й повільно пішов у бік Шпилів. Дід, де стояв, там і сів. Він, звичайний селянин, звичайний смертний, говорив щойно із Кобзарем! Іван Острик згадав, як приходив до них в село кобзар і як заграв тужливої пісні, то всі жінки плакали, а кобзар той казав, що слова пісні не його, а поета Тараса Шевченка і що він справжній талант. Іванові здавалось, що він спить. Ні, він не спить, а повторює завчену від чумаків поему «Причинна». І досі йому не віриться, що з її автором кілька хвилин тому говорив.

А Тарас Шевченко, відпочивши біля ставка на Шпилях у затінку старої верби, пішов далі своєю дорогою. Йому сподобалась розмова з Іваном Остриком, сподобались Пруси, і забажав він залишити тут про себе згадку. «Що б його зробити, щоб люди мене пам’ятали довго? — думав Тарас. — А чи не вирити мені тут криничку, щоб кожен спраглий води міг напитися, чи, може, дуба посадити, щоб можна було кожному у його затінку перепочити?»

І вирив криничку, обгородив пруттям, а недалечко біля неї посадив дубка.

І нині дзюркоче чиста Тарасова криничка в урочищі Писарське. Вода в ній будь-якої днини чиста-чистісінька і смачна, холодна ще й цілюща. Люблять бувати тут селяни, у вихідні приходять родинами і згадують добрим словом Великого Кобзаря.