Попівська криниця
Легенда Поділля

Дід Іван живе на світі чимало — в квітні виповниться 88 років. Цю історію він чув ще малим від своєї бабусі. Правдива вона чи ні, хто знає.

А все почалося одного погожого весняного вечора першої половини XIX ст., коли призначений на церковний приход у новозбудовану та освячену церкву села Решнівка молодий, але перспективний отець Володимир прогулювався із своїми маленькими дітьми біля сільського ставу. На одному його березі, крутому та високому, стояла церква. Недалеко від церкви, серед вишневих дерев, виглядала досить простора хата, в якій мешкав із сім’єю батюшка. Від хати до ставка вела крута стежка, по якій вечорами спускався до води отець Володимир. Через став була прокладена довга гребля, на протилежному боці якої стояв млин. Гребля була обсаджена вербами, які тієї весни вже вкрилися пухнастими «котиками».

Отець Володимир милувався чудовим весняним краєвидом, розповідав своїй малечі про рибу, якої вдосталь водилося у ставу та обіцяв їм, як трошки стане тепліше, організувати рибалку, разом із дітьми місцевого панського управляючого. Вдосталь набігавшись на греблі діти по стежині направились додому, а батюшка, притулившись спиною до крайньої верби, заплющив очі та замислився про порядок відправи завтрашньої служби Божої.

І тут раптом йому почувся якийсь ніби шепіт. Батюшка розплющив очі та озирнувся довкола. Ніде нікого не було. «Чудно», — подумав батюшка і знову стулив повіки. Шепіт знову залунав у вухах, тепер вже значно виразніше.

— Звільни мене! — почулося священику.

«Господи! Що це воно таке», — сполотнів отець Володимир, озираючись довкола. А шепіт не вщухав:

— Звільни мене, отче! Звільни...

Погляд переляканого священика зупинився на моріжку молодої травички, яка невеликим острівцем зеленіла біля його ніг. Із середини острівця якимись дивними поштовхами спроквола вибулькувала вода. Отець Володимир нахилився до цього кволого струмочка.

— Звільни мене... — вже зовсім виразний шепіт вдарив у скроні.

«Не може бути, — сам собі не міг повірити батюшка, — Це ж вода до мене говорить!». Він опустився навколішки і руками розгорнув землю довкола водяних бульбашок. Здавалося, що вони тільки і чекали цього моменту. Із землі вдарив потужний струмінь води. Вже стемніло, коли весь мокрий отець Володимир прийшов додому. Не відповідаючи на здивовані запитання сім’ї він став на коліна перед образами святих і молився майже до світанку.

Наступного дня перед відправою служби Божої, отець Володимир повідомив мирянам про вчорашню подію.

— Звичайно, це не вода зі мною розмовляла, а голос Божий лунав у шепоті води. Вочевидь, що у цьому була певна мета. Важко відразу зрозуміти цю мету, але дати свою відповідь необхідно, — сказав батюшка.

Одностайно було вирішено на місці струмочка зробити криницю, освятити її та вважати чудодійною. Так і зробили. В народі криницю назвали Попівською.

В той рік було надзвичайно спекотлива весна і початок літа. Ні одного дощику. З надією видивлялися селяни на небо, очікуючи хоч маленьку хмарину, та все марно. Цілком реальною була перспектива залишитися на зиму без сіна і зерна, а значить попереду чекав голодний рік. Було вирішено здійснити Хресний хід довкола Попівської криниці. Зранку гарно вбрані селяни із хоругвами і церковним піснопінням на чолі із священиком декілька разів обійшли довкола криниці, просячи у Бога дощу. Через декілька годин після Хресного ходу небо затягнули хмари і на землю полились потоки води. Все було мов у казці. Примара голоду відступила від селянських осель.

З тієї пори, в разі потреби, завжди здійснювався Хресний хід довкола Попівської криниці і природа дарувала селянам дощі. Прийшло XX століття і прийшли соціальні переміни. Церкву перетворили на зерносклад, згодом на пункт прийому молока. А дощу завжди бракувало. Ні про який Хресний хід не могло бути і мови.

Тоді з’явилася нова традиція — просто збиратися довкола криниці і молитися про дарування Богом дощу. Звичайно, це було вже на крайній випадок, а не моління коли треба і не треба. Однак дощі після молитов ішли. Після Великої Вітчизняної війни, коли в селі стало значно менше молодих чоловіків і стало багато молодих вдів з’явилася нова традиція — молитися молодим вдовам перед Попівською криницею про дарування дощу селянам. Дивно це чи ні, однак знову йшли дощі. З часом криниця стала приходити в занепад — осунулася, замулилася, зруйнувався кам’яний верх. З’явилася ще одна традиція — в разі потреби тепер вже старі вдови до сходу сонця йшли чистити від намулу криницю і просити дощу. Природа відгукувалася на прохання.

Вже років п’ять Попівська криниця майже невидима на поверхні. Ніхто її не чистить, ніхто до неї не йде. Кожної весни сонце випалює траву так, що майже нічого косити. Потребують весняного чи літнього дощу зернові культури.

Можливо треба згадати стару легенду та народні традиції? Хто його зна! — зітхає дід Іван.