Про Петра та Марію
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись давно, як ще козаки у Крим по сіль їздили, річечка Ворона була ширшою, глибшою, багаторибною, а її береги пишались серед тінистих дерев та буйних кущів. На лівому її бережечку, в гарному вишневому садку на пагорбі, у біленькій хатині жила бідна вдова з донькою. Славилась вона тим,що знала всі трави і вміла ними людей лікувати від усіляких хвороб. А як захворіє чиясь худобина, то звертались до неї за допомогою.

Донька в неї була хороша і на вроду, і на вдачу, і розумниця, і трудівниця. А підросла — то стала красуня над красунями: очі мала сині, як волошки, а коса, блискуча і товста, дуже довга, була світла, наче місячне сяйво. Звали ту красуню Марія. Від матері вона навчилась розрізняти зілля, готувати настоянки, сушити всіляке цілюще коріння. Було, як іде вона по вулиці — наче сонечко ясне по небу проходить — всім усміхається, кожному радіє, кожного вітає. Хлопці з усієї округи задивлялись на неї, тамуючи подих.

Минав час, прийшла пора і Марії покохати. Петро, її обранець, був гарною парою для неї: високий і стрункий, з великими карими очима. Хлопець був працьовитий, скромний, у шинки не заглядав, з усіма був чемний, ніхто від нього слова поганого не чув. А жив він на другому березі річки, у тому ж самому селі. Посватався Петро до Марії. Дійшло діло до весілля, аж тут напали вороги — турки загребущі та злющі, і мусив Петро з іншими козаками вирушати у похід.

Не дочекалась Марусенька свого коханого додому. Товариші його, що були з ним у день загибелі, розповіли бідній дівчині, як загинув її наречений. Гірко розплакалась дівчина, та хіба слізьми горю поможиш?

А на ранок зникла Маруся, не було її ніде, як не шукали. Тільки в степу розхвилювались сріблом та шовком якісь дивні і прекрасні трави, а між ними цвіли сині, як небо, великі квіти. Такі ніколи раніше тут не зростали.

З тих далеких часів люди називають правий берег річечки — Петрівкою, а лівий ~ Мар’ївкою. Так бережуть згадку про молоде кохання.