Про Федіївку
Легенда Полтавщини

Було це дуже давно, часу вже й не пригадати. Ідучи якось на полювання, в наш край забрів пан із Решетилівки. Пройшовши кілометрів з десяток, він вийшов на пагорб і перед ним відкрився по один бік широкий степ, по другий —луг, безліч озерець та, ніби перлина текла річка. Місце було багате на хутрового звіра, рибу, птицю. В лісах росло багато кущів калини та смородини.

Не одному перехожому западала в душу ця по-справжньому райська місцевість. Колись в цій долині, повідують старі люди, було велике озеро, яке з часом висихало і нині залишилася тільки річка, назва якої — Говтва Вільхова, бо протікає серед густого вільхового лісу.

Так от полювання доводилось вести тоді, коли вже добре замерзала річка і можна було вільно переміщуватись через усю місцевість в пошуках звіра.

Молодому поміщику треба було хутко дістатися другого берега річки, бо саме туди вели сліди лисиці, які та лишила в пошуках поживи.

Ковзаючи по льоду, притрушеному снігом, його нога раптом пірнула по коліно і опинилась у крижаній воді. Чобіт швидко сповз з ноги і річка захопила його вже своєю течією. Довелось виборсуватись. Чобіт несло. Та ось він чомусь закрутився на місті. О, чудо! Бідоласі-мисливцю пощастило. Він жваво хапонув чобіт, а разом з ним і здобич. В чоботі тріпотіла величезна рибина. Це була щука. «А де щука, там, мабуть, і карасі», — промайнуло в думці.

Промоклий та все ж задоволений повернувся поміщик із полювання. Та й чудова місцевість приглянулась йому. І по весні, коли стало тепло, взявши своє добро, він знову прибув туди. Та і не сам, а з дружиною. Збудував на березі річки дім. А згодом у них з’явилась сім’я — десятеро синів. Успадкували вони прізвище свого батька — Федій.

Сини повиростали . Разом з батьком ходили на полювання, обробляли землю, займались ремеслом. По черзі, за звичаєм, одружувалися. Так і пішов рід Федіян, а село називали Федіївкою.