Про вербичку
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Розповідають… Жили в нашому селі Нехайки двоє молодих закоханих людей — він і вона. Коли зустріли вісімнадцяту весну, обоє вже твердо знали, що немає їм життя одне без одного, а тому вирішили навік поєднати свої серця. Два роки розквітало і розквітало їх кохання. Часто бачили люди, як після щоденних трудових турбот молоде подружжя, закохано обнявшись, прямувало в кінець городу, де їх радісно зустрічала стара кучерява верба. І далеко за північ можна було почути під нею тихий говір закоханих упереміш із шептанням вербових віт.

Минуло два роки, і двох синів пестила молода мати, а молодий батько, не в змозі осягнути міру вдячності своїй коханій, голубом вився біля своєї голубки. Ніщо і ніколи не могло зруйнувати їх щастя. І коли йому прийшла повістка йти до війська, голуб’ята були твердо переконані, що розлука в три роки пролетить, як одна мить, а кохання стане ще сильнішим.

Пригорнув голуб своїх синочків, обцілував їх, підхопив сильними руками-крилами свою голубку і полетіли за село, до самого ярка. Тільки тепер заплакала молода дружина. А сльози її були такими гарячими, такими солоними, що на тому місці, де вони падали, зелень раптом почала чорніти і розсипатись сивим попелом навкруги. Згодом люди дивувалися, чому той клаптик землі, як би його не здобрювали, як би не засівали, ніколи не проростав зеленню. Нікому і в голову не приходило, що сльози закоханої жінки такі ж сильні, як і саме кохання, і ніхто ніколи не зможе остудити їх жар, окрім самого почуття.

Ішли дні, місяці, роки. Солдат вірно ніс службу, а молода дружина пестила синів і щомиті виглядала свого голуба. Повільно тяглися останні місяці його служби. Давно вже чекала свого господаря сорочка, розшита червоними трояндами кохання і надії та чорними узорами чекання і смутку. Залишилося чотири, три, два місяці… І невдовзі солдат стане на порозі, підніме синів до стелі, пригорне до серця кохану дружину, яка ще краще розцвіла у своїх материнських турботах і невтомному чеканні.

Та раптом війна… Загриміло, почорніло небо.

— Бережи синів, — перечитувала вона рядки паперового трикутника.

— А якщо…, — затріпотіло її серце.

Ні, не може цього бути, адже її кохання сильніше від вогню і кулі, воно збереже солдата, затулить його від смерті!

Минали дні, що були чорніші за ночі, дні, сповнені ненависті до ворога. Нарешті на небі засяяло сонце визволення, а грім війни покотився туди, на Захід. Ось вона після тяжкого трудового дня лежить у напівзабутті, обома руками пригортаючи синочків. Поряд — гілка верби, що відламала від тієї, їхньої. На мить здалося, що відчиняються двері і на порозі він. На солдатській гімнастерці орден, а на обличчі усмішка. «А де тут моє кохання, де мої козаки?»- готове зірватися з його вуст. Та раптом удар грому. Схопилася. Хтось постукав у вікно:

— Відчини, тут тобі вістка із фронту.

Вітром вилетіла з хати, схопила холодний сірий аркуш. Руки тремтіли, ніяк не могла запалити підсліпуватий саморобний каганчик. Нарешті… «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих у бою за свободу і незалежність Батьківщини…» Ледве дочитала крізь сльози, і немов щось обірвалося в грудях, ноги підкосилися і перестали тримати, руки мимовільно схопили вербову гілку.

— А — а — а…, — розірвало тишу і голосно прокотилося над селом туди, де стрункі явори, мов велетні, грізною охороною стали за останньою хатою, а далі польовою дорогою до ярка і зупинилося. Лише дзвінка луна ще котила відчайдушний крик молодої солдатської вдови. Вона, підкошена невимовним горем, упала ниць на невеличку пляму на землі, що чорніла серед зелених посівів. Тільки схлипування говорило, що в жінці ще тепліється життя.

Наставав ранок. Із-за горизонту, трохи вбік від села, викотилося велике червоне сонце і ніжно торкнулося її посивілої за ніч голівки. Повільно і важко підвелася двадцятип’ятилітня вдова. Підняла сиву голову до неба, витерла почорніле чоло, обвела навкруги колись голубими, а тепер посірілими очима і завмерла від здивування: чорна пляма вся вкрилася зеленим зіллям. А посередині тріпотіла листочками зелена лозинка, та сама гілка від верби, що в кінці їхнього двору.

Вдень люди ішли на луки заготовляти сіно і здивовано любувались новим джерелом, яке било з-під крутосхилу, де тріпотіла листям молода вербичка, потім становилася струмком, що ніс чисті води-сльози аж до Супою.

Пройшли роки і десятиліття. Солдатські вдови виростили синів і провели в далеку життєву дорогу. Виросла і вдовина вербичка, ставши вічним обеліском чистого, вічного кохання. І стоїть неподалік дороги за селом, біля ярка. Проходить мимо подорожній — вона у спеку огорне приємною прохолодою, у зливу — прикриє вітами, а взимку — зігріє затишком.

Щовесни журавлі, прилетівши з далеких країв, хороводом ходять навколо вербички, а вона тоді починає зеленіти. Восени птахи прилітають до неї попрощатися, а деревце починає жовтіти і скидає із себе листя. Мабуть, то правда, що солдати, які полягли на полі бою, не в землю полягли, а перетворилися в журавлині ключі. Саме тому вони і прилітають весною і восени на побачення зі своїм коханням.

Говорять, що соловейко першу свою пісню щовесни також співає на вербичці: це він гартує ті почуття, які потім буде розсипати в юні серця. Якщо в ці ночі закоханим, що надовго розлучаються, прийти під вербичку і послухати солов’я, то їх кохання ніколи не зів’яне і його безсилі зітерти роки, відстані і наговори.

Стоїть вона, вдовина вербичка, серед пшениць, ледь відступивши від дороги. Злі вітри і хуртовини ламають її, гаряче сонце обпікає своїм вогнем, удари грому б’ють у неї, та вербичка стоїть, гнеться, ламається, стогне, але стоїть і вічно буде стояти. Бо ніхто і ніщо не зможе зламати вірного і чистого кохання.