Про матір-сову
Легенда Чернігівщини

Було це дуже давно. Жила собі на околиці села бідна вдова і було в неї два сини. Сильними й красивими виросли хлопці. А ще вони любили працювати й допомагати своїй матусі, як тільки могли. Раділа мати своєму щастю і довго ночами молила Бога послати долю її синам.

Але на землю прийшла біда. Татарська орда напала на наш край. Не минуло лихо й цього села. Палали хати й дерева. Усюди було чути стогін, лежали вбиті односельці. Помандрували на татарські базари сільські красуні, дужі молодці й маленькі діти. Біда погнала у неволю і вдовиних синів. І коли на землю впала ніч, із напівзгорілої хати вийшла вдова. Заплакала-заридала вона й пішла шукати поміж мертвих своїх синів. Але їх там не було. І тоді пішла вона за татарами.

Удень ховалася по темних місцях, остерігаючись чужинців, а ночами йшла за синочками. У зірок вона просила сили, землю цілувала, бо по ній ступали їхні ноги. Сили залишили вдову і падала вона неживою на дорогу, і вставала, і далі йшла за синами.

Небо, побачивши цю тугу сивої жінки-матері, перетворило її на птаха. Совою стала вона. І тепер ночами літає вона безшумно, кричить і просить своїх дітей обізватися, і не заспокоїться, доки їх не знайде.