Рось
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Поволі котить свої кришталеві хвилі блакитна Рось, б’є ними у високі гранітні береги, бавиться золотим сонячним променем. Далеко розійшлася слава про Рось, знають про неї і наші друзі і наші недруги. Недарма назвали цю річку Россю, бо викохала, випоїла вона своєю водою славних і хоробрих русичів.

Не було колись на Росі гранітних берегів, не лежали на її заплавах брили сірого каменю, не вкривали дно її гранітні валуни. Не було, та стало.

Покликав колись грізний султан кримського хана і так наказав йому:

— Іди на Україну та приведи невільників, мені потрібні веслярі на галери. А нема міцніших галерників, як козаки...

Пішли татари за невільниками і полягли в степу під гострими козачими шаблями. Присилає султан свого візира до хана:

— Де невільники?

— Нема невільників... — похнюпив голову хан.

— Чому ти не виконав наказу нашого повелителя, чи тобі нехіть голову на плечах носити?

— Порубали козаки моїх воїнів, я ледве сам живий зостався...

Довго лютився султан і звелів збирати військо, він сам поведе його на Україну і підкорить її від краю до краю. Перед походом зібрав своїх мудреців і наказав:

— Навчіть мене, як Русь завоювати!

Похитала скрушно головами мудреці:

— Страшна Русь для чужинців. Краще не вирушати на її простори, бо не можна скорити тієї землі!

— Я володар світу, — закричав султан, — мені скоряються могутні держави, а я боятися якоїсь Русі? Я питаю вас, в чому сила того краю? Я мушу знати! Чуєте?

Вклонився низько мудрець з довгою білою бородою:

— О найясніший володарю, син сонця, брат місяця, повелитель зірок! О мудрий і всемогутній, я відкрию тобі таємницю: ти завоюєш Русь, як перейдеш річку Рось. Тільки ніхто не знає, як перейти її...

Зареготав презирливо султан, сказав гордовито:

— Орел не питає, яка лисиця, а тільки питає, де вона. Невже ти думаєш, що я злякаюсь якоїсь річечки? Невже вона така бурхлива, як Чорне море, чи, може, широка, як Дунай? Але ж хіба ви знаєте, що мої яничари все подолали — переведу я їх і через ту страшну тобі Рось!

Схилився мудрець, прошамкотів покірно:

— Твоя доля і твоє бажання — закон! А Рось — річка могутня, вона мати русичів, і козаки сили набираються, п’ючи з її цілющого лона.

Повів султан військо на Україну, і все питає у мудреців:

— Де ж та Рось? Чи скоро ми скупаємо в ній своїх коней?

Нарешті дійшли чужинці до Росі. Почали переправлятись через річку. Гуркочуть вози, запряжені кіньми та волами, в’їжджають прямо в воду, не шукаючи переправи. Поспішають нападники, бо рознеслась чутка, ніби там, за Россю, живуть красуні, рівних яким у цілому світі немає.

Поспішали чужинці, кожен хотів захопити собі найкращу здобич.

За яничарами в’їхав у Рось і султан на баскому коні, зупинився посеред річки, звів руки до неба і сказав:

— Слава Аллаху, слава його хоробрим воїнам! Ми перейшли Рось! Здолали її бистрину! Нині ця річка наша! Мудреці запевняли, ніби вона поїть козаків цілющою водою і тому вони такі дужі, сміливі, ніхто їх не може здолати! Тепер ця річка поїтиме нас і ми будемо єдині володарі Русі.

Заклекотіла Русь у відповідь на султанові слова, заходили по ній високі хвилі, сховалося сонце за темну хмару. Вдарили високі хвилі в турецькі вози, затопили верхівців, збили з ніг піших яничарів. І на кого впала хоч крапля води, всі ті чужинці падали на землю сірими валунами. Закляк посеред річки султан на своєму коні, скам’яніла його гостра шабля.

Зупинилось вороже військо. Очима, сповненими жаху, дивились турки на збурену Рось. А річка розливалась, затоплювала луги, заливали ворогів. Вкрилися береги камінням, купами лежало воно на луках та заплавах, і закричали ті, що вціліли, вороги, кинулись тікати далі від Росі, шукали собі рятунку в дикому степу.