Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські легенди

Святоіванівська легенда
Легенда Поділля

Недавно, після довгих мандрів, вернувся на батьківщину дід Сидорко. Кращі роки свого життя провів він на війні. Бився з турком та одержав медаль за геройство від самого цісаря. П’ять літ блукав по світу. Повернувся додому, оженився, завів господарство. Здавалося, ніщо його не вирве з-під рідного даху. Та де там! Знову потягнуло Сидорка в далекі краї. Спочатку ходив з чумаками степами Таврії, потім шукав щастя на золотих уральських копальнях.

Тепер уже він жінку не застав. Зустріли Сидорка син з невісткою та двоє внучат — Дмитрик і Ганна. Діти полюбили старого за чудові казки.

Одного разу увечері, а було це в ніч на Івана Купала, дід сидів з дітьми на призьбі. Раптом Дмитрик злякано крикнув:

— Дідусю, що це?

Перед ними мерехтіли маленькі світлячки. Вони то підносились вгору, то опускалися долі.

— Не бійся, синку, це святоіванівські мушки, — сказав дідусь.

— А чому вони так світяться?— запитала Ганка.

— Це божі іскорки.

— Чому ж вони по землі розметались?

Дід Сидорко на мить задумався, а потім сказав:

— Ось що, діти, розповім я вам, звідкіля ці божі іскорки на землі з’явилися.

Було це давно, дуже давно, понад шістсот літ тому, коли рідну землю заполонило монгольське плем’я — татари. Страшною хмарою йшла татарська орда. Нищила все, що траплялось їй на шляху. Вирізали цілі поселення. Хто міг врятуватися, ховалися в лісі. Страшний був час.

Недалеко в лісі стояла бідна хата. Там жила вдова з двома дітьми: хлопчиком і дівчинкою. Вони жили, ні з ким не спілкуючись. І не знали, що діється в світі. Коли тривожні вісті досягли їхньої хати, вдова, недовго думаючи, залишила дітей, а сама пішла в найближче село, щоб довідатись про дещо від людей. Та не в добрий час залишила мати дітей. Вона вже більше не повернулась до них.

В селі не було жодної живої душі. Всі повтікали, заховалися в лісі. Вдова хотіла повернутися, але тут її схопили татари. А що далі з нею сталось — тільки один Бог відає.

Діти довго чекали матері. Вже сонце зайшло, а її все не було. Обнявшись, вони стояли коло вікна, сподіваючись побачити матір. А тим часом вони побачили червоний вогненний місяць на небі. Хоча й маленькі були, а здогадались це татари підпалили село. Вони вже тут, близько.

Спочатку діти гірко заплакали. Що сталося з їхньою матір’ю? Хто їм в біді допоможе? Але потім нагадали, що неподалік від їхньої хати висить на дереві Христове розп’яття. До нього, бувало, водила їх мати, і вони молились за покійного батька. Говорила матінка, що Христос кожну молитву їхню вислуховував, називала його чудотворним.

І вирішили діти сховати Христове розп’яття у себе.

— Якщо ми його врятуємо, то й він нас порятує.

Взявшись за руки, пішли вони в ліс. А було це на свято Івана Купала. Діти розшукали розп’яття, припали до нього тремтячими устами і промовили:

— Христосе! Ми прийшли врятувати тебе від лютого ворога. Не хочемо залишати тебе на глум злому татарину. Молимо тебе, врятуй і ти нас і нашу матінку. А якщо не гідні ми твоєї милості, то хоча б визволи нашу землю від страшної напасті.

Ще раз обняли Христа й поцілували його скривавлені ноги. Потім зняли його з хреста і понесли додому. А вогненний місяць став ще яскравішим. Звідусіль було чути дикі викрики татар. Вони були вже зовсім близько. Діти заховалися в погребі і, в чеканні смерті, міцно обняли Христа.

Раптом вони почули над собою, як тріщать колодки, що горять. Це татари, побачивши порожню хату, запалили її за своїм звичаєм, а самі вернулися до лісу, де розташувалися табором і швидко поснули.

Хата вдови горіла довго. А коли полум’я піднялося вгору, сильний вітер розметав іскри по всьому лісі. Сухі дерева загорілися швидко. Почалася страшенна пожежа. Татари всі загинули.

Три дні горів ліс. Три дні гуляв вітер і метав вогнем. Іскри високо літали над верхів’ями дерев. Потім сталося щось дивне. Іскри покрутилися над попелищем і звернулися до нього з жалобою на лютих татар. Діти з розп’яттям врятувалися, тільки втратили матінку.

Бог вдихнув душу в іскорки і розсіяв їх мушками-світлячками по всій землі.

А оскільки події відбувалися в ніч на Івана Купайла, — завершив свою оповідь дід Сидорко, — народ називає їх святоіванівськими мушками.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

83. Святоіванівська легенда. Записано в Красносілці Старокостянтинівського району від Вербич Ніни Тимофіївни (1929) 2008 року.