Чому кує зозуля
Українська легенда
Про зозулю питаєте? Давно те було. Не знаю, правда, але колись розповідали старі люди, нібито справді таке було.
Пішли якось дівчата до озера купатися. От накупалися, стали збиратися додому. Коли ж в одної одежі нема. Дівчата зібралися і пішли собі, а вона все ходить по берегу та ту одежу шукає. Шукала-шукала — вже й смеркати почало.
— Ну, — думає, — не інакше, як хто з парубків заховав. Давай тоді вона на весь берег просити-кричати:
— Якщо ти, — каже, — старий, батьком зватиму, як молодий, жінкою тобі стану. Віддай одяг!
Коли ж то вилазить вуж з-за корча:
— Іди бери, — каже, — он там в корчах твій одяг лежить, але на Петра прийду за тобою. Будеш мені за жінку.
Прийшла дівчина додому, розповіла про все матері, а сама ще й рада, що так легко відбулася. А мати почула та й зажурилась.
Почали вони з того дня всі шпарки в хаті забивати та глиною замазувати, щоб ніде вуж не проліз. А на той день, коли вуж вже мав прийти, позачиняли усі двері, позабивали ставні на вікнах, одну тільки шпарину маленьку залишили, щоб видно було, що на дворі робиться. Сидять у хаті, навіть носа на двір не показують. Коли це чують — гуде щось. Вони кинулись до шпарки, аж бачать — котиться шляхом велетенський клубок вужів і прямо до них у двір.
Навалилися непрохані гості (свати) на двері, засувки тільки «брязь» — і попадали, а вужі вже в хаті. Оточили дівчину з усіх боків і повели з собою прямо до криниці.
Що було робити бідолашній? Йде вона, а сльози з очей так і ллються. Та біля криниці один з найкрупніших вужів раптом перетворився на гарного хлопця і простягнув до дівчини руки. Як побачила вона красеня-парубка — про все забула і погодилась стати йому дружиною.
Пройшов час, народилось у них двоє дітей: хлопчик та дівчинка. І все було в них добре, та молода дружина вужа дуже хотіла провідати свою матір, побувати в батьківському домі. От і стала вона просити чоловіка, щоб відпустив її погостювати.
Вуж погодився, але попередив, що як захоче додому повернутися, щоб підійшла до криниці і крикнула: «Вийди, Іване», то він і припливе за нею. А ще наказав, щоб нікому про це не розповідала. *
От прийшла молодиця до матері із своїми діточками. А мати така рада, ходить коло неї та все розпитує: і як та живе, і чи добрий у неї чоловік. Дочка й каже, що чоловік у неї дуже добрий, і живуть вони багато, і все в неї є, чого тільки душа бажає.
Та стара баба не хотіла вірити, що дочці добре живеться із чоловіком-вужем. Ото ж коли дочка заснула з дороги, баба до онуків.
— Чого ж то, — питає, — ваш батько з вами разом не прийшов, а пустив вас самих?
Хлопчик, потупивши очі, мовчав, а дівчинка і каже:
— Не можна нашому татові до вас іти, бо його тут вб’ють, адже він вуж. Зараз він десь чекає, коли мама покличе, щоб він забрав нас знову додому.
— А як же, дитинко, можна вужа якось кликати?
Забувши про наказ, дівчинка відмовила:
— Можна. Треба тільки підійти до криниці і сказати: «Вийди, Іване», він і випливе з води.
Ото рано-ранесенько, ще й сонечко не вставало взяла баба сокиру і пішла до криниці. А як крикнула: «Вийди, Іване» — вуж тут же і виліз. Гепнула стара сокирою і відвалила голову вужеві.
А дочка встала, хутко повмивала дітей і зібралася вже йти. А матері в хаті немає. Кликала вона її, кликала, та дочікуватися не стала, видно, душею щось лихе відчула — пішла до криниці. і стала кликати чоловіка. Не з’являється вуж, тільки вода червоною-червоною стала.
Зачерпнула вона тієї води у долоні і відразу дізналася, яке лихо сталося. Не могла вона пробачити матері, того, що та накоїла, а більше йти з малими дітьми було нікуди. У розпачі вона перетворила свого сина на соловейка — за його золоті слова дала голосочок, як срібний дзвіночок. Дочку зробила гадюкою, щоб та й сама батьківського життя скуштувала. А сама ж злетіла сивою пташкою, на весь світ жалем затужила-закувала.
З того часу зозуля літає, ні дітей, ні хати не має. Соловейко й тепер людям насолоду своїм голосочком приносить, а гадюка щовесни линяє, шкіру з себе скидає, сподівається, що матір її вже простила — і вона знову може стати людиною. Вона ж бо не знає, що мати й сама зозулею стала і тепер вже, якби навіть і захотіла, то не зможе її простити.
Зозуля ж літає та все кує, чоловіка-вужа до себе кличе, а на свято Петра вертається до неї колишня пам’ять. Пригадає, що чоловіка вбито, та й замовкне