Як козак Галуза заснував Галузинці
Легенда Поділля

Було це дуже давно, як у нас казали: «За царя Омелька, як земля була тоненька».

У ті далекі часи, коли славне запорізьке козацтво вільно розгулювало по степах та прославляло себе подвигами у боях з польською шляхтою, був серед вояків відважний козак Галуза. Хто він і звідки родом, ніхто не знав. Та й сам козак про це ніколи не згадував. А примкнув до козацтва не лише тому, що був самотній, як билина в полі, а ще тому, що любив волю, як птах небо, понад усе на світі. Шабля була йому за рідну матір, бо завжди рятувала від смерті і усякого зла, а степ — за батька. Бо де б не застала козака ніч, він завжди охороняв його спокій та сон.

Мав козак Галуза вірного коня, який не раз, рятуючи своє та господаря життя, виносив обох, як на крилах, з найзапекліших сутичок з ворогом, бо розумів козака з погляду, з півслова, з умовного звука, як рідного брата.

Бувало, тихими літніми вечорами брав Галуза до рук бандуру чи вербову сопілку і виводив сумну, журливу пісню про козацьку долю, про молоду дівчину, що десь далеко чекає милого додому, про стареньку посивілу матір та червону калину, під якою колись, мабуть, зустрів своє щастя, та не зміг його зберегти. Теплий вітерець ледь ворушив його чорну чуприну та вуса, а замріяний погляд мчав кудись у безмежну далечінь, де залишилося назавжди щось неймовірно рідне та близьке.

Поважали Галузу козаки-побратими, бо не ховався він у бою за чужі спини, а рубав з плеча і клав ляхів по п’ять, по десять одразу. Слава про його ратні подвиги давно облетіла всю округу.

В одному з таких боїв відбив Галуза у шляхтичів красуню панянку. З її слів довідався, де проживають її батько та ненька. Відвіз козак дівчину додому та повернув батькам. Вирішив пан в радощах щедро віддячити простому козаку за його милість та й каже:

— Скільки золота бажаєш у винагороду?

— Не золото робить людину багатою, — відповів Галуза панові, — а земля-матінка, бо всіх нас годує.

— Тоді даю тобі, славний козаче, землі стільки, скільки об’їдеш конем її за день!

Погодився Галуза на пропозицію пана, бо дуже вже хотів мати власний дім та хазяйнувати біля землі.

Так, на трьох великих пагорбах, розділених між собою продовгастою западиною, оселився козак Галуза. Благодатна і щедра на врожаї була та земля, бо віддячувала сповна тим, хто трудився на ній до сьомого поту. З року в рік розросталося поселення, засноване козаком Галузкою у 1493 році, бо всім туди був вільний вхід, хто приходив з відкритою душею та добрим серцем.

Село потопало у зелені трав, пишно квітувало яблуневим та вишневим цвітом, п’янило запахом любистку, чебрецю та м’яти. Через левади мережаними змійками тяглися стежки у різні кінці села, а там — перелази, городи, і знову перелази. Плакучі верби мочили свої довгі коси у численних ставках, звідки доносилось кумкання жаб, а з левад — вечірнє сюрчання коників.

Народилось і виросло у козака Галузи три славні сини. Натурою і вдачею вдалися вони в батька. Такі ж відважні, вільні, як птиці, безстрашні та щедрі душею. З часом стали їх величати в селищі Галузинськими. Найстаршим був Лазар, саме він і одержав у 1512 році підтверджувальну грамоту на Галузинці від короля Сигізмунда за умови відбування робіт і військової служби. Королева Бона утвердила братів Галузинських у правах дідичного володіння у 1546 році, і грамота про це не один раз підтверджувалась. Мали брати Галузинські, як і їх батько, білих коней, на яких і відбували військову службу.

Саме це і відображено на сучасному гербі нашого села. Тож від славного імені козака Галузи та його нащадків, за словами предків, і взяло назву наше мальовниче село Галузинці, як маленька краплинка в історії великої України.