Будь сміливою, але про ввічливість не забувай
Демонологічна розповідь Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Цю історію мені розповідала прабабуся. У їхньому селі рядом стояли клуб і церква. Одного разу кілька хлопців і дівчина, у якої було прозвище Смілива, ішли до клубу, всі були веселі, жартували. Дівчину називали Смілива, бо вона могла кожного зачепити якимсь насмішкуватим словом, могла поспівчувати, а могла й насміятись, казала, що нічого й нікого не боїться.

От і цього разу. Підходить молодь до клубу, а на порозі стоїть якийсь чоловік у білому костюмі. Смілива підбігла і, сміючись, забрала з голови чоловіка шапку. Той нічого не сказав, а дівчина підкидала шапку та все насміхалася, називала незнайомця мурлом, яке боїться в неї шапку назад відібрати. Чоловік той — нічого, стояв, дивився. Зайшли дівчата й хлопці в клуб, а той чоловік десь дівся.

На другий день приходить якийсь чоловік до хати, де жила Смілива, стукає в двері:

— Дівко, дівко, віддай шапку!

Вийшла мати, подивилася на чоловіка, чомусь він їй не сподобався:

— Нема в дочки ніякої шапки.

Наступного дня знову хтось стукає в двері. Вийшла мати, дивиться — знову той чоловік. Мати, як і вчора, сказала йому, що шапки в дочки нема, але цього разу вона вже перелякалася, відчула, що щось не те, що цей чоловік прийде ще раз.

На третій день зізвала мати родичів у хату. Ждуть усі, що воно буде. Коли це знову хтось стукає. Рідня посилає батька, щоб він уже віддав ту шапку. Але той, хто прийшов по шапку, каже:

— Не ти в мене шапку брав.

Тоді до чоловіка вийшла вся рідня, бо жаліли всі дівчину, стали просити того чоловіка, щоб він вибачив дівчині і забрав свою шапку, але той і родичам сказав:

— Не ви в мене шапку брали.

Мусила дівчина вийти, нічого не поробиш, взяла шапку з батькових рук та й подає чоловікові. Той простяг руку за шапкою. Та як тільки його рука взяла шапку, під дівчиною земля розступилася і бездна поглинула її. А чоловік вмить зник, наче його тут і не було.