В полоні у щезників
Демонологічна розповідь Гуцульщини

Був чоловік та й жінка. Це діялося в Татарові. Жінка була собі здорова, з багатого роду. І покохалася вона з жандарем. І все виходила д’нему на прогулянку. Одного разу перебрався чорт на жандаря, прийшов до неї та й каже:

— Ти знаєш що? Хочу, би ми десь пройшлися лісом.

А жінка була так файно вбрана, в запасках. Та й сорочку вишиту вбирала, як д’нему виходила, д’жандарю.

— Аби ти, — каже, — по-буденному зібралася.

А вона носила на грудях карбованці. Вони були свячені. І тому «жандарм» сказав, щоб вона це лишила. І вона сказала:

— Най буде.

Та й вона це зробила, перебралася по-буденному, вийшла д’нему. Говорять вони собі. А він каже:

— Би-смо там пішли в ліс, на муравці посідали.

Посідали вони та й говорять, говорять. А коло неї свяченого вже нема нічого, та й він уже дістав над нею силу. Каже він їй:

— Сідай, — каже, — на мене, я тебе понесу.

Вона сіла на него, а він як поніс її, то так ніс, що заніс десь аж у Чорногору. А тутенька в селі ніхто не знає, куди вона поділася. Пішла десь жінка, і ніхто не знає, де. Пішла, пропала, нема. Шукають, дали знати на постерунок, шукають жандарі — нема жінки, ніде нема.

Нема її рік, нема другий, плачуть діти. Нема її й третій рік. Пройшло дванадцять років, а її не було. Вже майже забули про неї в селі. Нема, пропала — й фертик. Думали, що звір іззіла або що.

Але перед Іваном пішов збирати зілля сусід Юра. Пішов уверх за зіллям і зайшов далеко-далеко під ту Чорну гору. Дивиться — якась людина. Вся обдерта, волосся розпущене. А на волоссі ріпаки, як то лісами. Це була вона. Вона жила в лісі тих дванадцять літ і живилася корінцями. Ягоди збирала в лісі. І чим її щезники годували, то вона й їла. І мучили вони там її.

Він напудився, подумав: «Це мене Мана найшла». Хотів тікати, а вона каже:

— Юро, чо’ тікаєш? Та я Василева жінка.

— Ти хіба, — каже, — дух Василевої жінки? Ти не Василева жінка.

— Я, — каже, — Василева жінка.

— Ну то скажи мені, як ти сюди зайшла. А вона зачала йому розказувати:

— Я, — каже, — була сподобала того жандаря. І він, — каже, — до мене приходив, а одного разу сказав, би я перебралася у все буденне. Я мала на шиї багато карбованців. Він сказав, би я їх познімала. Я вийшла д’нему, він щось говорить, і нарешті сказав: «Сідай на мене». Нібито виграшки були. Я сіла, а він заніс мене аж сюди, під малу Чорну гору. І вони мене тут мучать, що я, ади, — каже, — яка.

А одежини на ній уже нема ніякої, бо то за дванадцять рік все пірвалося. Лиш одні бинди висять з того.

— А чого би ти, — каже, — не пішла відци? Ходи зо мною додому.

— Ой, я, — каже, — не годна. Любий, перекажи мойому чоловіко-ви, аби, — каже, — пішов до священика та й наймив службу. Би священик відправив службу і прийшов по мене тої днини перед Іваном, з фанами, процесією, найсвятішими тайнами, бо інакше, — каже, — мене ніхто відци не визволить.

Та й вона плакала і просила:

— Юро, любий, перекажи чоловікови, аби він так зробив. Бо тут чорти.

А він питає:

— А тепер? Чорти де?

— Нема їх. Вони, — каже, — за три дни до Івана розходяться всюди селами, би щось злого робити. Вони все перед Іваном щось чинять зле. На Івана до полудня їх не буде нікого дома. То, — каже, — аби чоловік наймив службу і аби ксьондз вийшов з образом, з Пречистою Дівою Марією, так, як виходять, коли святять воду на отпуст. А інакше мене не годен ніхто визволити.

— Добре, я скажу.

І той чоловік пішов додому і розказав то. Чоловік не дуже хотів іти до священика, але зачали плакати діти, та й він пішов. А священик сказав так:

— Я цего не можу зробити, бо як я під Чорну гору піду з фанами? Туди, — каже, — нема ніякої дороги. А тими лісами, зворами, колодами я не піду. Хто її туди вивів, най її відти й зводить.