Гуманний випадок
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це наприкінці літа 1933 року в селі Бурти на Городищині. Голод зловісно розгортав крила смерті над простим селянством, укладаючи в могилу всіх — і колективіста, й одноосібника, й сільського активіста. Населення зраділо б падлу, та й його вже не можна було знайти. Люди їли жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивали і поїдали один одного, викопували мертв’яків і їли їх. Картина на селі була жахливою: трупи лежали по хатах, на вулицях, і ніхто їх не прибирав.

У такий моторошний час у сім’ї колгоспного сторожа Івана й ланкової Уляни народилася дочка. Здавалося б, чого прекраснішого, як не немовля, можна чекати від життя. Дівчинку назвали Євдокією, але батькам було не до неї: голод тяжким ярмом повис на шиях буртян.

Якось у село приїхав перевіряючий із Черкас. Ніхто не знав, що йому потрібно і з якою метою він прибув, та селянам уже було байдуже: доведені голодом до краю люди морально дичавіли, байдужіли до всього оточуючого. Було зрозуміло: Бурти вимирають на очах. Іванова ж сім’я ще більш-менш трималася на ногах: від колгоспу Уляна отримувала пайок хліба.

Коли перевіряючий зайшов до двору цієї сім’ї, жінка якраз вимочувала коноплі. Живіт Уляни після народження Дуні все ще був повний і не стухав, тому прибулець подумав, що вона вагітна. Він запитав:

— А почему это ты, женщина, ждя ребёнка, работаешь?

Уляна сказала, що вже народила дитину, але чоловік не йняв віри.

Лише після того, як молодиця винесла з хати голодну Дуню, перевіряючий повірив. Побачене його настільки ошелешело, що той наказав негайно виділити Івановій сім’ї зерна на прожиток.

Здається, ця історія досить типічна як на той час, але завдяки їй і вижила моя бабуся Євдокія в той час, коли вона була приречена на смерть.