До млина
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

— Ти, внучку, лягай спати засвіта, бо завтра раненько поїдемо до млина, — сказав дід Степан своєму найменшому внукові Степанку, який вештався цілий день біля діда.

— У Жаботин, до того, що вода крутить?

— Hi, у Мельники, через Холодний Яр, який я тoбi обіцяв показати. Потім у монастир Мотрин до вітряка, — відповів дід, лаштуючи воза. — Поїдемо на мою батьківщину, повеземо гостинця твоїй тітці Одарці та заразом змелемо жито і пшенички трохи на Різдво. Так що вкладайся спати, а я наготую воза.

Здавалося, тільки поклав голову на подушку, як дід уже будить. Дуже хотілося спати, але Холодний Яр, про який дід часто розповідав, манив до себе.

Надворі ще тільки сіріло. У дворі жували жуйку воли, запряжені у воза, на якому лежала гора мішків зі збіжжям, на передок дід поклав оберемок сіна, застелив його рядном, а зверху поклав свого здорового кожуха.

— А що, діду, в Холодному Яру справді дуже холодно, що ти кожуха береш? — запитав Степанко, сідаючи на воза.

— А ось поїдемо, побачиш, — відповів дід, і воли рушили з двору.

Хатнє тепло миттю вивітрилося з тіла, Степанко незчувся, як заховався під кожуха. Виїхали за околиці села. Зразу ж за селом почався ліс, верховіття дерев закрили небо, віз поринув у сутінки.

— Діду, це вже Холодний Яр?

— Ні, ще тільки Грушківський ліс, а ось проїдемо Корита, а за ними почнеться вже Холодний Яр.

— Діду, розкажи про Холодний Яр.

Дід розкурив люльку, поправив ярмо на волах і почав оповідь.

— Коли один з отаманів гайдамаків Семен Неживий, що жив на той час у Мельниках, почав збирати загін для оборони віри православної, то я першим пішов до нього. В боях був по праву руку від Семена. Через це і називають нас Отамасями. Коли Семена захопили, довго переховувався. А як посіпаки перестали нишпорити, то забрав родину та поселився в Грушівці.

У Мельниках залишилась твоя тітка Одарка, яка й живе у нашій хаті. Піднялися на гору. Оце і є Холодний Яр. Наша святиня, пан захисник, — дід став розповідати далі.

— Отут у Яру гайдамаки збиралися для походу на Умань. Максим Залізняк у них старшим став, замінивши забитого Яська Шелеста. Багато люду зібралося: піші, кінні, хто з косами, вилами, саморобними піками, лише дехто з шаблею чи пістолем. Уже в лісі знавці ковальського діла кували шаблі, наконечники до списів, ладнали самопали і через Жаботин та Смілу пішли воювати на Умань.

— Діду, а що то за горби великі в лісі? І оно, і далі, і справа, — онук виліз з-під кожуха і вибрався на мішки, щоб краще роздивитись.

— То могили, кургани: колись тут дуже давно жили люди і хоронили своїх царів та знатних людей. А ось вали їхнього города, за якими вони ховалися від степовиків.

Багато саженні вали, зарослі лісом, з обох боків нависли над дорогою. За валами раптом ліс обривається, і хура з напівсутінків виїхала на залитий сонцем простір, до величавих споруд монастиря.

— Діду!

У Степанка від першого враження, від контрасту між лісом і щойно побаченою величчю перехопило дух.

— Це і є наша святиня — Мотрин Монастир, козацька обитель.

Дід перехрестився на церкву, те саме зробив і онук.

— Ось камінна церква Святої Трійці, далі дерев’яна — Іоанна Златоуста. Тут гайдамаки благословлялися на віру отцем Мельхіседеком.

Поки проїжджали монастир, Степанко роздивлявся його споруди. Тим часом заїхали за вал.

— А тут, за горбом, ставок, де гайдамаки перед походом на супостата ножі святили.

Далі їхали мовчки, дід палив люльку, а хлопчик видивлявся ліс. В’їхали в хутірець, що розкинувся обабіч дороги.

— А це вже Мельники?

— Це Кресельці, хутір перед Мельниками. Отам під лісом, — дід пужалном батога показав позад себе, — жила Меланка Холодна. Там у неї зупинялися втікачі, які протестували проти кривди. Через те і цей ліс назвали Холодним.

Знову піднялися на гору, і раптом із-за обрію у небо потяглися величезні руки, які поволі крутилися.

— Один, два, три, — почав рахувати Степанко.

— Тут шість. А на горі через річку, що Сріблянкою зветься, ще два. І далі до Ведмедівки, де стоять млини. Їх ще називають вітряками.

— Діду, мабуть, через ці вітряки і село твоє назвали Мельниками?

— Так, тут багато і вітряків, і водяних млинів. І саме тут найкраще в окрузі мелють збіжжя. Сюди їдуть з усіх сіл молоти на свята борошно. Ось ми і приїхали.

Дерев’яний почорнілий від дощу і вітру вітряк поскрипував, захоплюючи своїми величезними ручищами вітер і кидаючи його позад себе. Дід зайшов до млина, за ним прошмигнув Степанко. У напівтемряві він зразу не розгледів мельника, білого від борошна кремезного діда з довгими козацькими вусами, такими, як у діда Степана. Швидко занесли мішки до млина.

— Завтра будемо повертатися, то й заберемо, — сідаючи на воза, дід обернувся до мельника.

Після вечері у тітки Одарки Степанко незчувся, як заснув. І цілу ніч снився йому дід Степан Отамась, з шаблею на коні знаменитий Семен Неживий, таємничий Холодний Яр та величезні вітряки.