Змаїл
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це у минулому столітті. Сільські хлопчаки пасли на берегах людську худобу — череду корів і телят. Зовсім поряд простяглось колгоспне поле, тож пастушкам потрібно було пильно стерегти череду, щоб не пішла у шкоду. Але діти є діти. Спочатку вони дуже пильнували за худобою, але поступово захопились розмовами про різні страхіття, серед яких чільне місце займав Змаїл.

Цього дня серед пастухів був новенький хлопчик Коля — син приїжджого голови колгоспу, він ніяк не міг второпати, хто ж такий цей Змаїл.

Вигадуючи гру за грою, діти бігали по бережині, ховались один від одного і не помітили, що худоба забрела в шкоду. Отямились тільки тоді, коли хтось із старших пастушків крикнув:

— Змаїл іде!

Хлопці кинулись на всі боки, а Коля з переляку заліз на стару розлогу вербу. Сидить і жде, коли ж той Змаїл появиться.

— А що ви тут робите, куди дивитесь?! — гримнув поряд чийсь голос.

З несподіванки Коля не втримався на вербовій гілці і впав на землю, відчувши, що зламав руку. Лежить і плаче: і від болю, і від страху. До нього підійшов маленький сухенький дідок з однією рукою.

— Ой-ой-ой, рятуйте, діду! — кричить хлопчик.

— Від кого ж тебе рятувати?

— Казали хлопці, що Змаїл іде! Треба тікати, бо я не знаю, що це, чи чудовисько якесь, чи що інше! Давайте сховаємось.

— Не треба нікуди ховатись, бо Змаїл — це я. І ніяке я не чудовисько, а колгоспний об’їждчик. Мене звати Ізмаїл, а по-сільському називають Змаїл. А хлопці мене бояться через те, що я їх лаю, якщо череда заходить на поле і робить шкоду. Через те вони й тікають, коли я йду.