Крики в зворі
Демонологічна розповідь Гуцульщини

Робили ми в лісі, різували дерево. Це було зимою. Ми, космацька бригада, були на одній стороні, а на другій стороні, за потоком, робили брустурські. І попало свято, день Сави. Ніхто з коснецьких не робив. Всі ми сиділи в колибі, грали в карти, співали, гомотіли, байки приказували. І брустурські не робили. А один чоловік з брустурської бригади підговорив ще штирьох, і пішли вони в цей день робити, різувати дерево. Виривали вони в зворі примерзле до землі дерево, один зайшов поміж ті колоди, а вони його стиснули І задушили. І цей чоловік — його звали Славко — був саме той, що підмовив інших іти на роботу в свято. Його положили на купу лому, поклали ватру і коло него вартували. А один пішов у магазин до телефону, подзвонити у лісництво, що одного чоловіка вбило дерево.

На другий день прийшла комісія, збадала його, потому люди знесли його на штреку. І поховали його в Микуличині.

Потому, після цего похорону, люди робили в тому лісі далі. І чули вони, як ночами той умерший кричить на тім зворі, де його вбило. Перший раз він так кричав, як коло роботи: «Гой! Гой!» А відтак співав і іграв на скрипці. Нас було шістдесять чоловік у колибі, і ми всі це чули. І брустурські чули. І кричав він у тім зворі, аж поки ми не кінчили ту роботу і не пішли відти додому. Аж три штирнадцятки кричав (у штирнадцять день нам платили плату).