Мамина вишня в саду
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Прокидаюсь і чимдуж поспішаю в садок: там радує моє око мамина

вишня. Посадили ми з мамою, коли мені було п’ять років. Вдвох поливали, доглядали за ніжними гілочками. Навесні мамина вишня вдягалася в коралове намисто і радувала всіх своєю чарівною красою. Та раптово одного разу зацвіток вишня зронила, а мама влітку...померла.

Мені ж лишились болючі спогади, мені ж лишилась вишенька...

Радо зустрічає мене вона кожного дня, і ми говоримо довго, трепетно. Мамина вишня голубить мене, промовляє напутні слова:

— Алінко, не зраджуй душі, відкривай серце людям. Пронеси через усе життя пісню любові й дитинства. Хай тебе не залишать людяність, чесність і простота.

Моя душа ніби терпне, адже я немов чую тут, біля вишеньки, голос мами:

— Дитинко, будь мужньою, стійкою перед буреломами життя, а я з небес буду споглядати вас з вишенькою, буду радіти з вами, розділю горе і біду.

Священну мамину молитву, шепіт вишеньки я збережу в своєму серці, адже це моя розрада, це мій оберіг...