Нечиста сила в корчі
Демонологічна розповідь Гуцульщини

Одна баба йшла з ярмарку. А та баба ніколи не боялася йти ні вночі, ні опівночі. Ні лісни́ ^*, ні чортів не боялася. Відважна була баба. Але того разу йшла з ярмарку та й дуже впізнилася. Та й зайшла в одну хату відпочити. А вона жила дуже далеко в горах.

У тій хаті, де вона повернула відпочити, дуже велика вечорниця була. Кажуть до неї:

— А ви що так, Настунько, пізно ночами ходите?

— Та я загуталася в ярмарку, та й спізнилася. Та й добиваюся додому.

А вони їй кажуть:

— Та ви ночуйте, а рано підемо. Та ми самі тут до днини вечорничимо, бо боїмося йти. Бо то всяке показується.

А баба Настуня каже:

— Ви боягузи. А я й чорта не боюся.

— Гей, — кажуть вечорничники, — отут вище, Настунько, де ви йдете стежкою, є такий корч, що він усім знайомий. Там усім привиджується й показується нечиста сила.

А Настунька скочила з лавиці, вхопила свою палицю та й каже:

— Ади, видите оцю палицю грабову?

— Видимо. То що?

— Та я оцею палицею обчімхаю той корч від верха до землі. А ні що ви мене пу́жаєте.

— Ідіть, ідіть, Настунько, та чімхайте. Будете видіти. Ми вас добре радимо: ночуйте.

Настуня з лютости бесаги ^* на плечі, палицю в руки та й догори шмалить. Та й до того корча дійшла, та й сама до себе бомборосить:

— То за оцей корч мені говорили на вечорницях? Що там щось показується. Та я цего корча зараз обчімхаю, що буд£ лиш голе било ^*.

Та як тою палицею чвахнула по корчеви, що сили мала! А відти як відвернуло, що сили мало, Настуні по гомілках палицею! Настуня думала, що вона вже на тім світі, не на цім. Звилася вона вдвоє і не могла на ноги стати. Та й скотилася клубком удолину до одної хатки. А в тій хатці жив дід та баба.

Баба Настуня присунулась до вікна та й не годна закричати в вікно, бо їй із страху відобрало мову. Та й шкребе баба в шибку нігтем. А дід з бабою дивляться крізь вікно надвір. А то як відьма під вікном. Бо нахилилася та й не говорить, а в клубку в’ється. Та й уже верлися дід з бабою. Та й понакривалися на постели джйи́ргами ^*, навіть мало що дишуть із страху. А Настунька під вікном страшно мучиться. Вже й змерзла. Більше вона на тім світі, як на цім.

І так вона мучилася аж до зір. А коли надворі розвидлося, дід з бабою встали, подивилися під вікно та й пізнали по убраню, що це Настуня Палієва. Вийшли на двір.

— Що ти робиш тут, Настунько? Чи ти п’яна, чи що з тобою є? Та й каже Настуня:

— Падочку ^*, яка я п’яна? Я побита.

— Та хто тебе побив? Подавай у суд.

— Та який там суд? Отого корча подавати? Будуть його судити?

— Ну а то що було?

І Настуня розказала, як ішла з ярмарку. Геть усе розказала.

—...А я, — каже, — влютилася та й по корчеви вдарила. А відти як відвернуло та й мене по гомілках. Та я не годна на ноги встати.

А дід каже до свеї баби:

— Видиш, Дзюню, я не раз стрімголов летів від того корча, як лиш ловився за нього голими руками. Та то нечиста сила там, під тим корчем, сидить.

Дав дід знати в верх, до Настуниного чоловіка, щоб він прийшов конем та взяв Настуню на коня. Усідлав Настунин чоловік коня, зійшов на долину, взяв Настуню на коня. Але як він клав Настуню на коня, то вечорничники йшли з тої хати і так сміялися, що пукали з сміху. А Настуня не могла вже нічого казати, лиш казала:

— Шлях би вас трафив та би вас трафив! Що ви з мене зробили?! А вечорничники казали:

— То не ми з вас таке зробили, ви сами собі зробили. Вас ніхто не примушував бити себе по гомілках.

Чоловік поклав Настуню на сідло та й повіз у верхи, до хати. А Настуня цілу дорогу плакала та й казала:

— Най вам Бог заплатить.