☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

Оніміла від страху
Демонологічна розповідь Гуцульщини

Ходив леґінь до дівки. Та й умер той леґінь. Дівка за ним тужила. Товаришки повертали по ню та й брали її на вечорниці. А до тої хати, де були вечорниці, дорога йшла попри цвинтар. Прийшли бахури на вечорниці та й кажуть, що коло цвинтаря щось переходить. А дівки сміялися та й казали: «Ади, пуджають нас, аби ми боялися тою дорогою йти».

Але йдуть уже дівки з вечорниць т’хаті, дивляться — стоїть хтось на дорозі. Вони собі говорять:

— Ади, став нас пуджати котрийсь. Треба вхопити з него шапку, аби-смо знали, котрий.

Зблизилися, і одна підійшла та й взяла з него шапку. І саме та взяла, що до неї ходив леґінь та й умер.

Прийшли дівки т’хаті, подивилися, а то шапка з вінком. («Як нежонатий умре, то пришивали йому до шапки вінок). Та й вздріла вона, що ту шапку не з живого взяла. Приходить т’хаті, а той прийшов за шапкою. Стоїть під хатою і править у неї шапку. Вона віддає йому ту шапку через вікно, а він не хоче брати, каже:

— Відки-с узяла, би туди й принесла.

Зачала вона то казати людям, а їй кажуть, що вона має ту шапку віднести. І понесла вона її на то місце, де вона з него взяла. Понесла та й поклала йому на голову. А він їй сказав, аби вона йшла за ним. Аби показав їй, де він жиє. Привів її на цвинтар та й каже:

— Я лізу в цю діру, тут моя хата. Як хочеш, то я тебе сюди приведу і будеш зо мною жити.

Він сказав, коли приїде за нею. Щоб вилагодилася і склала свій посаг. Вона так і зробила, винесла все, він уночі приїхав сивими кіньми. Зложили вони все на фіру й поїхали, приїхали туди. Він поліз у ту діру, — а вона йому все подає. Він потягав у діру все, а на самім послідку вона дала йому довге полотно. Подала йому конець того полотна, він зачав його тягнути, а вона зачала втікати. І втекла.

Біжить вона і видить світло. «Забіжу, — думає, — до тої хати, аби сховатися». Прибігла вона д’тій хаті. Двері незамкнені, а в хаті мертвець лежить і більше нікого, лежить мертва баба. А та баба була відьма. Дівчина вскочила, замкнула за собою двері і вилізла на піч.

А він затягнув то полотно до кінця і виліз із ями, щоби й її затягнути. А її нема. Він кинувся за нею. Прибіг до тої хати, що й вона, та й зачав пустікати. А мертва баба встає з тапчана. І що баба підойметься, дівчина возьме з печі суху тріску, запалить та й кине на бабу. І баба знов лягає. Та й так вона кидала тими трісками, що кугут запіяв. І баба вже не підоймалася. І опир з-під хати щез. А вона досиділа на печи до рання. І так перепудилася, що не годна була говорити.

Приходять рано, щоб ховати бабу, дивляться — дівчина сидить на печи. Починають її питати, як вона тут зробилася, а вона нічого не годна сказати. Мусіла їм на папері писати, що з нею було. Так вона й лишилася німа.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області 26 лютого 1984 року Від Драгомирецької М. Й. (1920 року народження)