Подвиг
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Закінчувався останній шкільний рік. У передчутті розлуки десятикласники стали добрішими, уважнішими, чуйнішими один до одного.

Літові цього року нетерпилося. 21 травня, а в річці вже всі купалися. На березі дівчатам десятикласницям було весело, безтурботно, легко. За річкою, у вербах, обізвалася раптом зозуля.

— Зозуле, зозуле скільки мені літ жити? — гукнула Оля.

Птаха кувала, кувала і замовкла.

— Чого така скупа? — засміялася Оля.

Зозуля озвалася знову щедро відраховуючи роки.

Подруга Ліда спробувала полежати у воді на спині, але в неї нічого не

вийшло.

— А я зараз навчуся плавати! — заявила Оленка і рішуче попливла на глибоке. Раптом вона крикнула розпачливо раз і вдруге, зникла під водою, випірнала і знову крикнула.

— Та вона ж тоне, Олю! — перелякано закричала Ліда.

Рвучко і розмашисто викидаючи руки, Оля попливла на виручку. Оленка вже захлиналася на глибоководді. Оля підштовхувала її безпорадну до берега. Від швидкої плавби, і, мабуть, від хвилювання відчула в собі глибоку втому. Але треба, треба... Вибиваючись із останніх сил, вона підштовхнула подругу до прибережного рогозу, за який можна надійно вхопитися. Нарешті...

Іще мить і вона сама буде під захистом берега. Іще мить...

Переборюючи в собі смертельну втому, Оля викинула обидві руки вперед, вдарила ними по воді і відчула раптом, як нестерпний біль пронизав тіло: судома звела ногу. Одразу забракло повітря, шалено закалатало серце. Вода накрила її з головою. Оля втримала крик, бо розуміла, що рятувати її нікому, намагалася виринути сама і збагнула з відчаєм. Що й друга нога їй не підкоряється.

Неймовірним зусиллям вона виринула на поверхню, на мить побачила синє небо, синє-синє... Почула, як кричали дівчата на березі, встигла ще подумати: «Оленка в безпеці...». Ця думка ніби звільнила її від чогось дуже складного і важкого, вона відчула раптову полегкість і на повні груди вдихнула річкової води.

Сині хвилі Росі зімкнулися над Олиною головою. Першим почув лиху новину учитель англійської мови Вадим Олександрович Мельников, він же знайшов Олю на дні річки. Проскочила Сахнівкою „швидка допомога», заметушилися люди: чорна звістка миттю розлетілася по селу.

На шкільному подвір’ї збирались люди. Всі стривожені, пригнічені, насторожені. Хто знав хто й не знав Олю Лисенко — горе було спільним.

Поховали Олю в її рідному селі Бровахи на сільському цвинтарі. Плакала за Олею вся школа, плакали односельці бровахівчани. Така вона була розумниця та чемна, що хлопці-старшокласники мріяли мати її за свою майбутню дружину.

Нині вона на Дошці пошани як золота медалістка. Медаль і атестат щорічно 21 травня випускники приносять на Олину могилу разом із квітами. А в класі на її парті (математичний кабінет) красується великий букет польових ромашок, які Оля так любила.