Про Гердань
Демонологічна розповідь Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Як я був молодий, то дуже любив рубать «горданю». Уже без мене ніхто не вирубає! Покійний Санька Реньгач керував нами, а ми всі парубки, які є на селі, рубаємо горданю, хрести, столи, тощо.

Обливаємо червоним квасом буряковим, синькою-зеленкою. Як дуже холодно, то дальше од «Гордані» багаття кладемо, щоб було де руки розігріти, то воно горить цілу ніч, а ми робимо. Бо то ж, як повечеряємо, та як підемо, то нам там і розвидниться! роботи було багато.

Отож ми працюємо там, а на березі все щось мигає коло багаття. Ми собі думаємо, що то хлопчики, чогось не йдуть до нас та коло багаття бавляться. Але один парубок, Юмен Полюшок, змерз та й побіг до багаття руки гріть. Ба, це як наробить крику і біжить назад. Ми до нього:

— Що таке?!

А він аж задихався і каже:

— Кругом багаття нечисті сили гріються.

Ми гуртом туди. А воно щось таке, наче ото чорний дим густий. Та так од багаття й посунулось туди до Хронихи, і так загуло та зашуміло, як ото вода весною, коли греблю прорве. Ми тоді вернулись на горданю та й питаємо, що він бачив:

— Чого ти кричав?

А він каже:

— Я пішов руки гріти. Доходю до багаття, дивлюся: аж сидять і стоять навколо багаття. Я й байдуже, думав, що дітвора, та прямо до вогню. І руки вже простяг, коли гляну, аж нечисті сили навколо, аж не потовпляться! Рогаті, та хвостаті, та зубаті, а чорні як вівці, та такі кошлаті. І усі попростягали до багаття. То я як вереснув, то ото й побіг відтіль.

То ми після того ніколи вже не клали багаття на березі. А набирали кожен собі горшки з жаром і ставили коло себе на льоду, та й грілися.