Про Кострубоньку
Демонологічна розповідь Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Мені добре в тямку Кострубонька, бо я через нього цілий день блудив у полі. Я був тоді хлопчаком і добре налякавсь.

Був я з батьком у Звиногородці на базарі. Побазарували батько зараня та й зайшли в шинок шкалика випить. А я кажу:

— Поїду я, тату, помаленьку, а ви мене доженете.

Ото й поїхав. їду я коло того діда кострубатого, що стояв на поворотці, як кінчається село Озірня; а тут шляхи розходяться на Водяники й на Попівку. Як заорало мені, що треба сказать «Помагай-бі!»Я ж і знав про це, а не сказав! Поїхав. Їду я, їду — дивлюся: а я знов коло Озірної, і дід кострубатий стоїть. Що це таке?! Я ж їхав біля нього!

Поїхав я, і добре бачу, що їду тим шляхом, що на Попівку.

— Гей, гей! — махаю на воли батогом. Оглядівся: знов Озірня, і дід стоїть! Я вже й злякався: але бачу добре, що Попівський шлях, та й поїхав по ньому. Бачу: Озірня і дід стоїть! Ой лишко, що я буду робить? Четвертий раз коло цього діда кострубатого! І смеркає вже добре. Давай я кричать:

— Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує!

І дав Бог, що люди в Озірні почули і прибігли. А я воли спинив і кричу.

— Чого ти, хлопче, кричиш, як несамовитий?

— Заблудив, — кажу я, — оце вже коло цього діда четвертий раз.

— А ти ж помагай-бі сказав?

— Ні, — кажу, —не казав.

— Ну, то й не дивуй. Чому-ж не сказав? Тепер тобі треба їхати цим самим шляхом, тіки як доїдеш до степка, то звертай на цоб, і доїдеш до самої Попівки. А то ти звертав на цабе, і доїздив до Водяницького шляху, отим малим шляшком, і якось непомітно повертав знов цабе до Озірної.

Аж тоді я розтямив. Приїхав пізненько додому, бо ще коло Озірної смеркло. А батько турбується вдома, а мати — лають, що мене одного пустили. А я тіко в хату та зараз на піч! І ліг на гарячім чиріні, бо тож добре намерзся. І спав до ранку, як після маківки. То я й досі згадую! А після того не минав, а казав «Помагай-бі».