Про бабусю Мотрю
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

У сахнівчанки бабусі Мотрі було 3 сини. І були вони такі гожі, як оті чорнобривці, що золотять край доріжки від перелазу аж до самісінького порогу. А що вже працьовиті — всяка робота горіла в руках. То ж би радіти матері, радуватися, онуків бавити, так не довелося...

Найстарший Василь, високий та кремезний, загинув у 1941 р. зробивши лише перший переможний крок. Середній Сергій, білоголовий та блакитноокий, як батько його, загинув неподалік від рідної оселі в селі Іржавці Канівського району. Найменший Іван, швидкий та гожий, все йшов та йшов уперед. І приносив листоноша солдатські трикутники, а в них — теплі й щирі слова, що так гріли серце. Писав він, що в тяжких боях згадує її ніжні руки і ласкаві очі, що б’є ворога нещадно, аби зажура зійшла з її лиця і посмішка освіжила його.

Та ось останній лист із-під Берліна: «Чекайте на мене, мамо!» Тоді надумала бабуся Мотря вишити рушник, яким би її син витер порох війни. Радісно забігала голка, вишиваючи сонячні візерунки.

Та раптом чорна, мов осіння ніч, звістка: «Не долетів ваш сокіл, упав, уражений ворожою кулею».

І тоді бабуся Мотря заховала далеко-далеко той рушник, щоб не ятрив серце, не нагадував про той цупкий аркуш паперу, який називається похоронкою.

Та не змогла заспокоїтися бабуся Мотря. Довгого зимового вечора знову взялася за рушник, густо впліталися у візерунок чорні нитки, лягаючи материнською журбою на полотно.

А в день відкриття у Сахнівці обеліска Слави принесла старенька той рушник, тричі низько вклонившись, поклала його бронзочолим солдатам, які застигли в центрі села в німій зажурі, а поряд, ой як багато тих материнських рушників, омитих слізьми і зітканих горем.

9 травня учні цілують рушник, вишитий бабусею Мотрею, цілують святу реліквію.