Про горобину
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Тоді, як бабуся ще була малою, росла у них у дворі деревина-горобина. Стояла горобина біля стежечки над хвірткою, ніби господиня, вітаючи прохожих, наджидаючи рідних з доріг.

Посадив дерево бабусин тато на радощах, що народився син — продовжувач роду. Разом з дітьми росло і деревце, мужніючи і набираючись життєвих соків. Була ця горобина для дітей, як символ минувшого дитинства.

Кожного ранку горобина проводжала дітей до школи, махаючи руками-вітами, а кожного вечора зустрічала лагідно гладячи кожну дитячу голівку червоними гронами горобини.

Часто хворіли діти, горобина ділилася своїми цілющими ягодами, і вони одужували. Восени терпкі, а взимку солодкі, червоні ягоди лікували, годували веселі зграї синичок, радували око своєю красою.

Діти росли. Розлетілися, як птахи із гнізда. В далеких краях тремтливим щемом озивається в серці спогад про ніжну, вірну деревину-горобину, яка завжди чекає, і зве до батьківського порогу, на складних життєвих перехрестях, не даючи зачерствіти людській душі.