Про лісну і чугайстера
Демонологічна розповідь Гуцульщини

А. Ви питаєте, чи я видів лісну. Я їх аж п’ять за раз видів. Я йшов полониною, а в долині на западині п’ять або шість лісних гуляли. Усі були в одній формі. У чорнім зібрані, а хустка біла, під бородою зав’язана. І лице в них було біле, як стіна. Не було цвіту на лиці ніякого. Були високі й тонкі. Трималися за руки й ходили колесом. Тільки один круг проходили і верталися знов. І так багато разів ходили сюди-туди по кругу. Та й співали, не знаю, якої. Я трохи-м страху дістав, бо вздрів, що це є нечиста сила. І я втік, пішов ґрунем геть, щоби я їх не видів, а вони мене.

Я не раз бачив сліди лісних, і на снігу, і на грузи. Слід рівненький, як у лиса. Нога вузька, як три пальці. І видко на снігу лиш слід одної ноги, бо друга нога в неї так викручена, як перша (як дві правих або дві лівих). Іде двома ногами, а здається, що одною.

Б. Як мені було дванадцять або тринадцять років, я пішов у гриби і видів лісну. Чую, вгорі в лісі клекіт, розговор. Я пішов туди, думав, що буду мати товариші. Не лишень я в грибах, але й ще є хтось. Пішов я та й надибав лісну. Вона ходила попід смеречки сюди-туди і співала остро. Але якої співала, то я не зрозумів. Яких тридцять метрів ми були одне від другого, недалеко. Вбрання на ній було чорне, а хустка біла, під бородою зав’язана. Вбрання довге, аж до землі. А лице біле, як хустка.

Я набрався страху і втік. Прийшов т’хаті розтривожений і напужений. А батьки кажуть:

— То тобі так здається.

А межи собою говорили, аби я не чув:

— Щось там було. Щось він там мав, бо прийшов такий змінений. В. Чугайстер — це біс. Він поїдає лісні. Більше ніхто не годен їх

їмити, тільки він. Він до них, як до мишей кіт. Кажуть: чугайстер або біс. І лісна або бісиця.