Про огняних коней
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Раніше ми скрізь пішки ходили. Тоді в нашому селі не було ні церкви, ні базару, того й ходили кожну неділю аж у Смілу.

Було, собиралися десь в дванадцять часов ночі край села й гайда полями, степами на базар. Якось договорилася із кумою Катериною, що зустрінемося опівночі край вулиці, підемо в Смілу. За вечора вклалася спати, прокинулася десь близько дванадцяти, взяла вузлик із водою й хлібом, вийшла та і йду вулицею. А ніч видалась така темна, хоч око виколи.

Доходжу до цвинтаря, аж тут такий гул, наче аж земля труситься. Остовпіла, ні туди ні сюди. Дивлюся, аж з гори попід цвинтарем летять троє білих коней, а округ них огняні кола. Поперед мене пробігли, ввірвалися в ближній двір і щезли, наче й не було. Я із переляку побігла, не помню, як опинилася край вулиці. Розказувала потом дівчатам-не повірили. Тіко коли повертали додому, узнали, що померла баба Настя. То до неї заскочили опівночі огняні коні.