Про річку Рудка
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це дуже давно, ще за царя Миколи, коли ще самі господарювали. У дубовому гаю, де жив козак Дубій, дівчина, що кохала козака, розбила глечик з водою. І на тому місці невдовзі з’явилося джерело з дуже смачною водою.

Воно било з-під землі з такою силою, що невдовзі стало річечкою. А назвали ту річечку Рудкою, бо вода була в ній рудою.

Гарно було в селі. Понад річкою росли великі розлогі верби. У їхньому вітті співали птахи, з вечора до ранку щебетали солов’ї.

Дітлахи не вилазили з води від світанку до пізнього вечора. Хто рибу ловив, хто купався, а найсміливіші — дерли раків. Хлопчаки пасли худобу на березі. А що гусей і качок там було! Жінки ходили на річку прати.

Мальовничі то були місця. Щовесни річечка дуже розливалась, затоплюючи людські городи. А коли вода спадала, люди орали землю, садили городину. Але не завжди урожай достигав, а озимина часто вимокала. Тому в окремі роки частина села, що жила понад річкою, голодувала.

І от знайшлись гарячі голови, які вирішили загатити джерело.

Одного чудового дня зібралося все село: старі і молоді, діди і чоловіки, жінки і дівчата, дітлахи. Всі разом, дружно, коноплями і палками загатили маленьке джерельце. І не стало в селі річечки Рудки.

За людську образу пішов струмочок разом з річечкою під землю, а вийшов у Котулях ліворуч від дороги, що веде на Черкаси. Але це вже була не та річка Рудка, що колись. Влітку вона пересихала. Але мисливці все ж ходили полювати на качок.

І знову річка заважала, але тепер уже колгоспам. І знову знайшлися гарячі голови. Це вони осушили річку, побудувавши ірригаційні споруди.

Та горда річечка Рудка не здалася. Вона все ж вийшла з-під землі біля села Степанки ( далі річка впадає у Тясмин, потім — у Чорне море). Радіє дітвора, але не дубіївська, а степанківська. Влітку вона купається в річці, ловить рибу, загорає, а взимку катається на ковзанах.

А дубіївчанам помстилась річечка, залишивши назавжди руду воду у криницях та свердловинах.