Пусти, мертвий, мертвого
Демонологічна розповідь Гуцульщини

Були собі парубок і дівка. Ходив парубок до дівки, думав уже її брати. Але взяли його до війська. Вона дуже за ним затужила. І повстала війна. Він був на війні, і його там убили. А вона так затужила, що не мала на себе місця. Такий тоск дістала, що но.

Але одного разу о дванадцятій годині ночі приїздить він на кони. Приїздить і викликає її надвір. Вона вийшла. Він каже:

— Збирайся, бери свою одежину і йди за мною.

Вона збирає все, кидає на коня, там складають його. Та й каже він:

— Сідай на коня.

Вилазить вона на коня, сіла коло него. А він її застеріг:

— Дивися, аби ти до мене не дотикалася, бо я, — каже, — один порох.

Та й сіла вона. І такий страх дістала. І їдуть, їдуть вони степом. А ніч була місячна. Він заговорив до неї:

— Місяць світить, опир їде, ти ся, дівча, не боїш? А вона каже:

— Я ся не бою, бо я з тобою. Далі їдуть, а він другий раз каже:

— Місяць світить, опир їде, ти ся, дівча, не боїш? А вона другий раз каже:

— Нє, я ся не бою, бо я з тобою, їдуть ще далі, і він третій раз питає її:

— Місяць світить, опир їде, ти ся, дівча, не боїш?

— Нє, я ся не бою, бо я з тобою.

їдуть вони далі степом і приїхають на цвинтар, кінь зупинився, і вони обоє злізли на землю. Каже він до неї:

— Бери та лізь у яму. А вона йому:

— Перший раз лізь ти.

— Нє, — каже, — лізь ти перший раз.

Та й так вони перечаться. Та й до того доперечилися, що мусів лізти він. Вона сказала:

— Ти лізь, а я буду скидати в яму одежину.

— Добре.

Вона скидає одно за другим. Скидає, скидає. Такий страх дістала, бо вже вздріла, що недобре. Та й закидала вже все, лишився один лиш клубок.

А вона вже думає тікати. Імила за кінець нитку в тому клубку, і клубок кинула в яму. А він там жде, би вона йшла. Кричить, аби йшла. А вона кинулася тікати.

Тікає вона степом, і ніде нікого нема. Дивиться, а там якесь світло. А то хатчина невелика. Заходить вона в ту хатчину, а там нема нікого, лиш мертвець лежить на лаві. Вона бахнула мерцеви на груди хрестик і полізла на піч. Мала з собою крейду свячену. Зробила тою крейдою три рази коло та й сидить у ньому. Чує, надворі страшний гуркіт. Вона думала, що хатчина перевернеться. Приходить той опир на кони та й каже:

— Пусти, мертвий, мертвого, мемо їсти живого. А цей рунтається та й каже:

— Ой, братчику, я не годен встати, бо таким тяжким хрестом привалений.

А той за вікном ще остріше каже:

— Пусти, мертвий, мертвого, мемо їсти живого!

А вона так напудилася, що чуть не вмирає. Цей на лаві рунтається, рунтається та й не годен встати.

— Пусти, мертвий, мертвого, мемо їсти живого! — знов кричить опир. — Бо зараз, — каже, — дванадцята година мине. Та й кугути запіють, та й знаєш, що буде.

Але той не годен устати з лави.

— Я, — каже, — таким хрестом привалений, що не годен. Опир ще трохи погуркотів та й пішов. Та й запіяли кугути, і стало розвиднятися. Вона досиділа на тій печі до білої днини, а відтак пішла додому. Але довго не прожила — в короткім часі з того пережиття померла.