Пустка в Трушівцях
Демонологічна розповідь Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жила одна відьма там, де зараз ніхто не живе. І місце те звуть Пусткою, бо дійсно, що там пусто: ні травинки, ні деревця, один пісок і бруд. Адже відьма — це нечиста сила. Та вона після себе нічого живого й не залишає. Хоча і була не такою вже винною, але відьомські чари взяли своє.

Коли палили відьом, одна із них встигла передати малій Меланці свої відьомські сили. Дівчина була ще юною і до пуття не зрозуміла, що їй стара відьма шептала. Та як підросла, то прийнялася за своє ремесло. Одразу ніхто нічого не помічав, а потім почали придивлятися до неї, що вона і від людей віддаляється, і весь час собі щось під ніс бурмоче. Оселилася дівчина в лісі, відпустила довге волосся, ходила розхристаною. Та ніхто не міг нічого доказати і сказати, бо Меланку всі знали, як добру, завзяту, щиросердну дівчину. Не було такого дня, щоб вона не прибігла до своєї бабусі, не допомогла їй по господарству. Завжди було прибіжить, і те зробить, і тому лад дасть. Хороша була дівчинка. Всі думали, що захворіла вона чи горе яке мучить, тому, мабуть, і ховається у себе в лісі.

Та потім помітили селяни, що засуха уже другий рік їх голодом морить. Молоді люди то виїжджають, то помирають, а діти не народжуються. Мов чорною хмарою село вкрилося. Почали селяни радитися, і вирішили приглянути за Меланкою. Пішли вночі до її хати підглядати у вікно. Аж зирк, а вона бісова дівка, розчесала волосся, наділа білу сорочку і пішла до Тясмина. Стала на березі і виє, мов собака, на місяць.

— Он воно що, — здогадалися люди, — то ти нас голодом морити будеш? Так ми з тобою швидко розквитаємося.

Та ну її в воду, а вона не тоне. Виходить, дійсно відьма. Спалили Меланку на вогнищі, а попіл по вітру розвіяли. А місця, де вона жила, й досі бояться, ввечері в ліс не ходять. Кажуть, що й понині чути у Пустці виття Меланки.