Спогади моєї бабусі
Народне оповідання Чернігівщини

Колись дуже давно річка Лисогір була широкою і повноводною. По обидва боки річки розкинулись квітучі зелені луки, на яких паслася панська худоба. На березі росли розлогі гіллясті верби та заглядали в чисте плесо річки, миючи в ній свої довгі коси. Інколи загляне у воду красуня-калина або глід. Далі від лук були круті схили. Саме на цих схилах поселилися люди, предки теперішніх жителів Довгалівки і Юрківців. На горі були збудовані церкви і їх дзвони було чути в обох селах. За радянських часів в Довгалівці церкву спалили, а в Юрківцях вона діє і до цього часу.

По річці Лисогір плавали кораблі. Купці тоді привозили з далеких країн різний товар на продаж або на обмін. Особливою популярністю в наших краях користувалися різні тканини, сіль, риба, залізні вироби, прикраси. Але змогу купити або поміняти товар мали лише багатії. Та коли прибували кораблі з купцями у вихідний день, біля пристані збиралася сила-силенна людей, щоб подивитися, приміряти, а може, й купити щось.

Розповідають, що одного осіннього дня поблизу Довгалівки один з таких кораблів чи то з-за негоди, чи то з технічних причин, потерпів аварію. Декілька моряків встигли врятуватися, а корабель з крамом і золотом потонув. Багато сміливців пробували дістатися до затонулого корабля і чимось поживитися.

Але це не вдалося нікому зробити, бо спорядження для підводного плавання ще не існувало. А сам затонулий корабель поступово вгрузав в мулисте дно і став зовсім недосяжний сміливцям.

З часом, з появою техніки люди забули про точне місце аварії і скарби вже ніхто не зміг знайти. Тепер про широку повноводну річку Лисогір нагадує тільки вузенький струмочок, що дзюрчить свою незрозумілу пісеньку.