Тільки б не було війни
Народне оповідання Кіровоградщини

Жили ми з чоловіком Карпом Маркевичем в селі Зеленому. В 1935 народився старший Боря, потім Тамара, Галя, Гриша, Надя, а Вітя народився в тяжкі перші роки війни в січні 1942 році. Карпо вже був на війні. Чи тяжко було? А як ви думаєте, шестеро дітей, а я одна...

Коли фашисти прийшли в село, то зразу ж почали з грабежу. Забирали усе. У нас була корова, то забрали зразу ж.

Чекали, що буде далі. І ось скликають все село. Зібрали нас прямо на полі, де снопи в’язали. Приїхав комендант Кох з своїми прихвоснями з місцевими поліцаями. Говорили про покору німецькій владі про те, щоб видавали сім’ї партійців, сільських активістів.

— Знаю, — злісно говорив Кох, — що тут, в Терновій, переховується сім’я Ригора, але ми знайдемо її. Сім’ям комуністів не буде пощади.

А в мене все похололо, думаю зараз назве мене. Я не за себе боялась, а за малих дітей своїх. Можливо Кох ще щось говорив, але раптом в повітрі загуло. Кілька наших літаків розвернулося полем. Кох похапцем побіг до брички з своїми прихвоснями й кинувся навтьоки.

Я в той день до пам’яті не могла дійти. Значить, не жити мені. А що з дітьми буде? День у день німці ганяли нас на роботу. В Тернову Балку наших полонених пригнали, почали концтабір будувати. Одного пізнього грудневого вечора вийшла я надвір. Чую, щось в палісаднику стогне. Страшно було, а підійшла.

Був то наш полонений, що втік з концтабору. Завела його до хати. А він тільки просить, щоб одежину йому якусь дала переодягтись. Дала я йому чоловікове пальто і шапку, а шинель в грубу вкинула. Та ще на дорогу харчів дала. Неподалік піщаний кар’єр був. Полонені, впрягшись замість коней, возили пісок до концтабору. Жінки, в кого що було з їжі, виносили. Один з полонених і попросив мене приготувати одяг на випадок втечі. І він втік.

Одного разу, це було весною 1942, якраз на Пасху, на роботу ніхто не вийшов, а я вирішила вийти. Думаю й так на підозрі, піду. Прийшла до конюшні. Ніде нікого нема. Чую згори гомін. Дивлюсь, гонять до ставка наших полонених з концтабору. Привели й наказали роздягатись, купатись значить. В повітрі сніжок пролітає, береги кригою обмерзли. Полізли полонені в воду. Дивлюсь, один впав і лежить на березі. Німці заходились його ногами бити. Потім взяли за руки й за ноги й кинули у воду.

Згодом погнали знову в табір. Колона за пагорбом сховалась, я додому вже йти хотіла. Аж дивлюсь, виповзає на берег отой наш полонений, його німці залишили, думали, що він вже мертвий. Звівся він на ноги і до села йде. А я вся тремчу. Допомогти треба. А як побачать і донесуть? Не жити тоді мені. І все ж побігла до полоненого. Скинула свій піджак, накинула на нього й дорогу показала як із села вибратись. А потім, це вже влітку було, ще одному нашому допомогла, одежину дала.

Одного разу дома я поралась, аж гульк, заходить в двір Ромка, так ми німецького прихвосня з охорони концтабору звали. Він все в розстрілах участь брав, першим катом був.

— Ти Завгородня? — питає.

В мене все тіло отерпло. А він німецький кашкет поправляє і посміхається.

— Вбивати я тебе прийшов, — і витягує пістолет, — до стінки ставай!

Свекруха голосить, діти кричать. А я без пам’яті впала під стіною. Ромка, п’яно хитаючись, постояв, а потім буркнув:

— Ну, поживи ще.

Й пішов з двору. З Ромкою довелось зустрітись ще раз. Відразу після приходу наших поїхала я до Кіровограда. Йдемо ми по «товкучці», а одна жінка із Зеленого й каже:

— А он і Ромка-гадюка.

А він іще із одним запроданцем стоять під шибеницею з петлями на шиї. «Собаці собача смерть», — подумала я тоді.

Якось влітку 1943 року викликали мене в сільуправу. Надійшов наказ відправити мене в Компаніївку в комендатуру. Вже й поліцай з гвинтівкою чекав мене. Але й цей раз доля зжалилась. Саме в цей момент до сільуправи завітав якийсь чоловік з папкою. Він у Компаніївці в райуправі кимсь робив. Що він сказав голові сільуправи, не знаю, але мене відпустили. Потім виявилось, що цей чоловік був наш підпільник.

Бідувала я з дітками, голодували бідні. Людей снопи молотити направляють, а мене очерет жати, щоб я не вкрала зерна торбинку для своїх дітей. Старшенького Борю голова громадського двору, гітлерівський прихвостень так побив, що тиждень бідне встати не могло. Хтось доніс, нібито він телефонні дроти німецькі чіпав.

Коли прийшли наші, я до пам’яті ніяк дійти не могла. Все не вірила, що жива залишилась. З війни з осколками в грудях чоловік прийшов. Він в Компаніївці робив, сім років був головою в нашому колгоспі.