Чорт на господарці
Демонологічна розповідь Бойківщини

Одного разу по весні не стало худобі сіна. Жінки зібралися, пішли на Чехословаччину, за границю, і там нажали трави. Перейшли наш бік і відпочивають. Прилетіло пару пташків і коло тих жінок співають та й співають. Їдна жінка каже:

— Дивіться, який то файний пташок. Їдно око, як око, а друге — червоне.

А друга каже:

— То би варто такого пташка взяти й домів. А жінки їй:

— Нащо він тобі ся здав? Нехай літає та співає.

А та взяла його до рук, подержала та й пустила. Узяли жінка траву у веретах на плечі та й несуть. А той пташок скочив та й на тоту траву їй сів, на верету.

Принесла вона траву додому, кинула до стодоли, а пташок — на під. А з того пташка зробився чорт. І вони того чорта годували. Варили йому чир, але ніколи не солили. Кілько років той чорт у них був, то не знаю.

Син тої жінки оженився. Жінка породила дитину, а через тиждень померли дитина і жінка. Ніхто не знав, чого вони померли. Оженився він з другою — так само померли жінка й дитина, як і перше. Оженився з третьою — таке саме зробилося, як і з тими двома: вродилася дитина, і померла жінка разом з дитиною. Оженився він з четвертою, але взяв таку бідну зовсім.

Тота четверта була вже груба. І пішов він до ворожки. Ворожка йому й каже:

— Коли буде жінка родити, то нехай не дома родить, а в родичів. Як далеко до родичів — най родить в сусідів, але не дома.

Так вони й зробили: вродилася дитина в сусіди, перехрестили її, і жиють собі.

Люди говорили, що там є чорт, але не всі вірили. А їдного разу мама дала мені полотна і каже:

— Іди най той тобі скроїть сподні, а я зшию.

Взяв я полотно і пішов. Входжу до сіней. Жінка з донькою мелють збіжжя на жорнах, і каже мені жінка:

— Зачекай, Василю, зараз Микола ввійде.

Я став у хаті коло порога, а по лавици так бігає чорт, як би то був підключений. Він був, сам не можу сказати який, не червоний і не зовсім чорний. Я дуже не придивлявся. А росту мав, може, півметра. Я так напудився, що не було часу й придивлятися. Обернувся коло порога та й бігом аж до свої хати. Прийшов додому, а мама питається:

— Що ти так скоро?

— Я чорта напудився, — кажу. — Не хочу ні сподень, нічого. І більше я туди не йшов сподні кроїти.

Той чоловік, що мав чорта, ходив по ворожбитах, як би ся того чорта збути. Їден ворожбит йому каже:

— Інакше ся не збудеш, хіба на друге місце хату покладеш.

Так він і зробив. Попросив собі фіри з цілого села і розбирав старі хати. Що з хати знімав, зразу на фіру клав — на землю не можна було покласти. І за раз усі фіри від’їхали, бо як другий раз та сама фіра під’їде, то чорта забере. І каже ворожбит:

— Підвалини лишай і піч лишай.

І лишив він підвалини й піч, і шопу з дровами, бо більше фір не було, аби забрати з собою дрова. Побудувався він на другім городі і жив прекрасно.

Через сім років я вернувся з Німеччини додому. Дрова в тій шопі стояли всі в купі, бо ніхто не брав, — усі боялися чорта.