Я був в УПА
Народне оповідання Бойківщини

У 44-му році, коли вже прийшли москалі, я був покликаний до Української Повстанської Армії. Прийшла записка, щоб я з’явився на хутір Ловаги. Там зібралися тоді десятки хлопців. Попав я у сотню Ґонти. Сам Ґонта був з Петранки. Вдень ми були в лісі, а вночі приходили в село. Нам видали зброю. Була зброя і мадярська, і німецька, і руска. Боєприпасів було мало. З нами проводили військову підготовку. Над нами пролітали літаки і скидали летючки, щоб ми здавалися. Ми переміщалися, бо народови на одному місці нас трудно було прогодувати.

На Водохрестя, з 18 на 19 січня 1945 року, йшли ми ввечері з хутора Забугаїв у Галицький район. Поселилися ми та й святкувати. Вартовий ускакує до хати й каже: «Стріл!»

Нас у хаті було шестеро чоловік, півроя. Вискакуємо з хати, кулемети б’ють. Я думав, що то рускі по дорозі йдуть, а наша застава їх здержує. А виявилося, що ми в кільці. І сотня розкидана по селі. Всі вийшли з оточення, тільки десять наших упали і десять ранених попали в ворожі руки.

Кажу я тоді:

— Хлопці, коби ми з села вийшли на поле.

Стали ми йти, а по нас ударили з автоматів. Коло мене впав убитий Тичковський Володимир Дмитрович. Я впав ранений; там недалеко був відкритий сарайчик, добрався я до того сарайчика, ліг на сіні, і там вони мене раненого знайшли. Прийшли два солдати, подовбані віспою. Вони були з тих азіатських. Підняли мене і почали бити прикладами. А тут старшина їхній крикнув:

— Нє нада, нє нада! Завєдіте єво!

Привели мене в хату, там нікого не було, тільки той їхній командир і я.

— Скажи, где знаєш бункєр, так біть нє буду.

— Не знаю.

І почав він мене бити палкою, аж палка перебилася.

— Ух какой твьордий! Нє крічіт і нє просітца!

І почав він бити мене довгим залізним щупом, а той щуп зачіпає стелю. Тут заходить солдат. Він щось тому сказав солдатови. Зв’язали мені руки, вивели в коридор і в кімнату на праву сторону. Кинули туди — я впав і лежав там до вечора. І вкинули двох дівчат, які ходили в сусіднє село до церкви воду святити. Пізніше прийшли їхні мами, і їх відпустили. В коридорчику стояв пост.

Увечері нас ранених скидали на фіри, багато набрали й цивільних і завезли нас у Бурштин. Як привезли туди, страшно було, особливо тим цивільним. Кинули мене за двері. Світла не було. На підлозі хтось лежав. Каже:

— Лягай коло мене.

Але я спати не міг. Настав ранок. Стало видно, і я побачив, що там є нари і на них багато людей, понабираних з села.

Приходив слідчий, допитував про нашу сотню. Два дні ми там були, і повезли нас в Галич. Мене і ще одного кинули в темну кімнату. Там було до 25 чоловік: то були люди з сіл. Їм носили з дому їсти, а вони й нам давали. Помаленьку мої рани на нозі й на руці почали заживати, і в Галичі мені з руки вийшла куля.

В Галичі на слідстві нас уже не били. Як закінчили слідство, у кімнату зайшов незнаний солдат, що йшов з госпіталя.

— Ти панімаєш, за што ти ваєвал? Што с тобой будєт?! — крикнув він. — Война кончітся, пашол би дамой, а сєйчас што с тобой будет?!

Слідчий його питає:

— Солдат, а ти за что воюєш?!

— За родіну, за Сталіна.

— А за что амєриканци воюют? — говорить слідчий до того солдата.

— Оні тоже за свою родіну.

— А за что нємци?

— Оні тоже за свою.

Він тоді говорить за мене:

— І он за свою воєвал. А ти откуда?

— Я із госпіталя. Іду догонять свою часть.

— Ну так іді і нє вмєшивайся не в свойо дєло. Он сєйчас плєнний. Что с нім будєт, ето не мойо дєло. Я работаю. І ти нє знаєш, что с тобой случится завтра і куда ти попадьош.

Сиділи ми в Галичі з місяць. Жінки приносили їсти, як у котрої там був син чи брат, і вони угощали. Зі мною сидів у пивници Пилип Мельник з Небилова (помер у 1989 році).

Нарешті нас забирають і ведуть 25 кілометрів пішки у Станіслав. Пов’язали нам руки назад. Привели туди, а нас не приймають. Повертають пішки назад. Далі йти не можемо. Привели в село Тезів, збирають у селі фіри, дали по кусочкови хліба і посадили нас на фіри. Не доїхали два кілометри до Галича, фіри завернули, а нас — далі пішки. Уже йшли не строєм, а гуртом.

Через дві неділі нас повезли в Станіслав машинами, і там був суд. Кому дали 15, кому 20 років. Мені дали 15 років каторжних робіт і 5 «пораженій в правах». Після того у Львів на пересилку, а 10 травня 1945 року погрузили по 45 чоловік у вагони, дали на дорогу по хлібині і по «сєльодці», а води не дали ні грама. У вагоні страшна спека. Везли нас цілий місяць. І завезли аж у Тайшет на пересилку. Нас 7 хлопців узяли на роботу в 41-шу колону. Там був невеликий деревообробний комбінат. Виробляли комплекти на бочки. Їсти не було що, страшно вмирав там народ. Я не знаю, як Господь охоронив мене від смерти. На роботу й з роботи нас вели закованих у наручниках. Крім того, попереду колони їхала фіра, а на ній кулемет, направлений на колону. А ті люди ледве йшли, умирали на ходу. Заїдала мошка.

Так держали нас до осени. Один хлопець зі Станіславської області Білан, підійшов до мене й каже:

— Юра, я хочу трохи подряпатися на станку, бо вже не можу терпіти. Хочу попасти в лікарню.

Він хотів трошки, а йому косяком зовсім відтяло два пальці. Забрали його, і більше ніхто його не видів. Багато хлопців калічилися випадково.

Багато людей вмирало, привезли на поповнення новий етап. А на осінь зняли наручники, і нас забирають відти, бо туди мали завозити полонених японців. Нас відвезли в Маріїнськ у совхоз. Дали нас туди, щоб нас там перезимували. Поселили в два бараки в земли по вікна. То десь до тисячі чоловік нас привезли. Постелі в бараках не було ніякої. Лежали ми на голих дошках. Палити не було чим.

Настала весна. 200 чоловік мого віку відбирають в окремий барак. Хотять нас відправляти в Заполяр’я, і повели із села Тусловка на торфоболото. Ведуть полем попри село, а там стоять жінки з діточками і кажуть:

— Начальнікі! Дайте нам двух мужиков, дадім вам сто баб. У нас ліш деті і старікі.

Всіх чоловіків їхніх на війні вибили.

Привели нас пішки на ті торфорозробки, чекаємо ми, поки нас приймуть в лагер. Зібралися женщини з дітьми, дивляться, бо їм сказали, що це привели фашистів, і вони можуть зарізати і вбити. (Якби хтось утік, аби не приймали, а видавали.) Одна женщина з дитиною стоїть і питає:

— Начальник, де ті фашисти, про яких ви казали? Ви казали, що приведете фашистів.

— Вот оні.

— Таку твою мать! Да ето же такіє люді, как і ми. Давайте їх сюда. Начальник почервонів і мовчав.

Привели нас у бараки, дали нам одежу, ведуть на роботу торф розробляти, вічну мерзлоту довбати. Працювали ми тяжко, а годували нас погано. Дві неділі поробили і нас забирають. А коли нас звідти забирали, все взуття забрали і дали нам засохлі лапті з липової кори та дали шкарпетки з вати. Ведуть нас по калюжах на залізничну станцію, а лапті розпадаються: і носочки розпадаються, одна нога боса, а друга ще взута. Холодно, всі померзли.

Погрузили нас у вагони, і не знаємо, куди нас везуть. Їдемо тунелями понад Байкал. Вночі приїхали в Улан-Уде, і вертають нас назад. А один з нас уже був до того в Норильську. Та й каже:

— Як приїдемо в Красноярськ і зупинимося коло мосту, значить, не будуть відправляти в Заполяр’я, в Норильськ.

Так і сталося. В Красноярську нас розгрузили на пересилку. І повели у річний порт. Падав сильний дощ, все помокло. Погрузили нас у корабель «Італієць». Вся наша одежа в мішках була мокра. Поки привезли нас в Дудінку, та вся одежа в трюмі в мішках спарилася і її повикидали. А вори почали все від нас відбирати. Як ми то побачили, почали їх бити і все своє повідбирали. Та й позаганяли їх у куток.

З Дудінки нас привезли вузькоколійкою в Норильськ. І там я був 9 років. Організували нас у бригади. Бригадиром у нас був Кириченко Григорій з Потавської области. Він десь був головою колгоспу, і його посадили за політику. Я записався в його бригаду теслярем, то робота мені каторгою не була, а лише голод і холод мучив.

Привезли до нас машину продуктів. І не можна було заїхати до столової, бо там ішла будова. Зеки все перенесли до столової через три корпуси. Продавщиця, яка перший раз зустрічалася з політв’язнями, прийняла все, перевірила по накладній і говорить:

— За што еті люді сідят? Нічево, даже одной коробкі спічек нє пропало.

Питається один з чорних (азербайджанець чи вірменин):

— Начальник, за что еті люді сідят?

— За політіку.

— Какой із нєво політік, как он распісатца нє умєєт.

— Да оні врємєнно ізоліровани.

— Да какіє врємєнно ізолірованниє? Оні уже по десять лєт сідят. І начальник замовк.

Я просидів 11 років, 2 місяці і 12 днів. А після того направили мене в Красноярськ на поселення, і там я був рік, а після того відпустили додому.

— Ви були в УПА. Але тут ви не розказали ні про яку бойову операцію, яку провела ваша сотня.

— Наприкінці 44-го року прийшла штафета, що везуть багато людей у Сибір. Під Вербівкою ми їх зустріли. Везли три машини. Ми їх підпустили і вдарили по колесах. Машини зразу стали. Той народ розбігся. А ззаду — сила війська. Нас було всього чета, і ми відступили до лісу, щоб там прийняти бій, але вони до лісу не йшли. Ми тоді зі своїх людей нікого не втратили.