Як вивозили Лецівку
Народне оповідання Бойківщини

Нас вивозили в 49-му році. Везли, як худобу, в товарних вагонах. Прийшли до хати рускі вночі і сказали: — Збирайтесь на Сибір.

І загнали весь народ до резиденції, де священик жив. Було нас двадцять сімей. Потому приїхали машини з Рожнятова, завезли нас на міліцію, а там у вагони — і на Коломию. Моя дочка Міля захворіла в Коломиї на дифтерію (їй було 14 років). А вони кажуть: — Їдьте далі.

Визвали лікарку, і вона сказала забрати її геть від людей, у вагон, де умерлі. Ми з чоловіком пішли з нею в той вагон. А там умирало повно, і нас заперли в тому вагоні. І лиш я з чоловіком там живі, а то все вмерлі. І води не давали. А на цвяхах у вагоні мороз був, моя донька лизала той мороз на цвяхах. Так ми їхали 7 суток, і моя дочка померла в Брянському. Нам сказали:

— Ідіть уже в ті вагони, де живі, доньку лишайте в тім, де вмерлі. А ми їхали з умерлою з Брянського до Москви. У Москві сказали:

— Ідіть уже в ті вагони, де люди живі.

Я впала на мертву доньку та й кажу конвойови:

— А тобі не жалко було б таку доньку лишати? А він мені:

— Жалко. Я кажу:

— Аби-сте сказали мені, як будете її хоронити, аби-м ще увиділа свою доньку.

Та вони не дали знати. І ми без пам’яти сиділи з чоловіком коло наших людей. А люди нам кажуть:

— Дивіться, дивіться, вже приїхала санітарна вашу доньку забирати.

Ми зачали дивитися в тото вікно худиб’яче, та уже нас люди відти віддирали. Приїхала санітарна, забрала, і я дотепер не знаю, де її могила. Кілько згадаю за ту Москву, то все плачу.

Повезли нас в Читу. Дали валянки, куфайки, приїхало начальство з Бурят-Монголії, і нас везли машиною «Чорний ворон» 600 кілометрів тайгами. І дали нас на роботу добувати золото. Ми копали-копали, мили-мили, а там нема золота. А як не дав в магазин талончик про добуте золото, то їсти нічого не давали.

А там було село Моловск. Мій чоловік був коваль, і він у тому селі трохи заробляв. Так жили ми там цілих 10 років.

А як ми приїхали туди, в село дали знати, що «їдуть бандери», і ті люди озброїлися, щоби ми не кидалися на них. Загнали нас до клубу і все село зійшлося дивитися на тих «бандерів». А то йдуть старі, слабі, діти. А ті сільські кажуть:

— От які бандери.

І нанесли нам їсти всього. А на другий день рано нас на фіри і за 4 кілометри на приїск, на роботу. Жили ми в тому клубі. А як привезли нас на приїск в Бамбахту, то в стайні нас помістили. А з Бамбахти нас перевезли на село, на Моловск, бо треба було коваля в селі. Та й дали нам квартиру. І ми вже з людьми обізналися.

А як через 10 років комендатура нас освободила, можемо їхати додому, то обступили всі люди подвір’я і плакали за нами. Ми вже там картошку садили, а до нас нічого не родило. Казали люди:

— Ви в Бога вірили, і все стало родити, як ви приїхали. Бог вам дав усе.

Поїхали ми додому, і кожний своє гніздо будував.