Як дід хлопців налякав
Народне оповідання Гуцульщини

Ішли-смо два колеги через цвинтар. Мені було ще років сімнадцять. Та й питаю я свого товариша: — Ти боїшся через цвинтар іти? Боїшся мертвих? А вартівник коло церкви затрубив у ріг.

— А ти боїшся? — питає він.

— Я не боюся.

— І я не боюся.

А той вартівник, що вартував церкву, чув, як ми говорили. Ми йшли попри саму церкву. А вартівник як стропотів ногами та як заголосив! Як за мерцем. Ми думали, що мертвий устав із гробу, обернулися, глипнули, а він у всьому білому. У білій сорочці і в білих холошнях. Як почали ми тікати! А він за нами вганявся. Ми такий страх дістали, що довгий час тікали і не обзиралися.

Добігли до хати мого товариша, та й я до него говорю:

— Тобі добре, ти вже коло свої хати. А тепер би-с відправив мене додому, бо я вже самий боюся йти.

А товариш говорить до мене:

— А хто мене відтак відправить? Ліпше переночуй у мене та й підеш рано додому.

Я мусів у него переночувати. А в два дні після того приходить той вартівник по річну плату, бо він брав заплату по мисці збіжжя від нумера. І прийшов до нас до хати. Прийшов та й розказує, що так напудив якихось двох молодяків. Як стріпотів та заголосив у ґанку коло церкви, то так тікали, що він сів зо сміху. А я собі подумав: «Як ми від такого старого діда тікали!» Але я не признався ні татови, ні мамі, бо мені було встидно.