Як лісна хлопчика водила
Демонологічна розповідь Гуцульщини

Мій хлопець помагав татови орати. І каже йому тато:

— Васильку, вже змеркається, іди до мами в долину. Я чекаю дитину, чекаю — нема. Іду знати до чоловіка:

— Чого так довго хлопця нема? Каже чоловік:

— Я післав Василя в долину.

Ідемо убоє, шукаємо. Взяли ліхтарик, всюди шукаємо попід корчі. Семен кличе:

— Васильку! Васильку!

Ніхто не обзивається. Ми плачем обоє, шукаємо попід смерічки. Семен зачав кричати:

— Ґвавт, мого хлопця нема!

— Чуємо, щось сказало: «Йой, тату».

Ми на цей голос пішли. Приходимо, а він під смерічкою спить. Підоймився він, а то вже друга година по півночі. Питає Семен:

— Що, Васильку, з тобою було? А хлопчик каже:

— Йой, тату! Така була тут дівчина. На ній біла сорочка. Лиш мене ймила за руку, і пам’яти в мене вже не було. Я пішов з нею. Такими, — каже, — скалами, корчами мене водила, таким каміняччям.

І все на нім пірвалося. Все тіло в него було обдерте, а з сорочки паски і з сподень паски. І як кугути запіяли, вона його лишила й пропала.

І вже більше сам він не йшов.